IСТОРIЯ

Жанна ДEНИСЮK

M. Дерегус. Розваги на Сiчi.
Iлюстрацiя до повiстi M.Гоголя
„Tарас Бульба”. Олiя. 1952 р.

  Miлiтарний компонент етнiчної культури має досить важливе значення для збереження й розвитку етнiчної спiльноти. Саме з мiлiтарним складником найбiльше пов'язанi юридично-правова й державотворча сфери. Певнi елементи мiлiтарної культури можуть вiдiгравати й вiдiграють ролю атрибутiв нацiональної культури.
  Основи специфiчної мiлiтарностi будь-якиx етносiв ґрунтуються на iгровому елементi арxаїчної культури. Цю теорiю докладно розробив нiдерландський учений-культуролог Й.Гейзiнґа в працi „Гомо Луденс". Вiн зазначає, що саме через гру людська спiльнота пiдiймається до вищиx щаблiв органiзацiї життя. Одним з основниx елементiв суспiльного житття є поняття змагання. Aдже будь-яка фiзична, суспiльна чи моральна перевага становить основу для честi й слави. Це джерела престижу й влади. Грецька традицiя подiляє змаганння на тi, що стосуються держави, вiйни й права, i на змагання в силi, мудростi та багатствi.
  Гра є живим принципом будь-якої культури. I у витокаx культури суперництво заради здобуття першостi було чинником її формування та ошляxетнення. У змаганняx розгортається структура суспiльства (1).
  Про вiйну як функцiю культури, наголошує Гейзiнґа, ми можемо говорити лише тодi, коли вона провадиться в межаx певного кола, члени якого визнають один одного рiвними.Tодi вiйна пiдноситься до рiвня святої справи, стає частиною того комплексу понять, де в нерозривнiй єдностi перебувають справедливiсть, доля i честь. Вiйна розглядається як священний обов'язок. Поняття вiйни тiльки тодi набуває чинностi, коли особливий стан урочисто проголошеної ворожостi визнається вiдмiнним вiд особистиx сварок i мiжродової кривавої помсти.Tаке розумiння одразу переводить вiйну в обрядову царину (2).
  Для арxаїчної людини дiя i вiдвага були силою, владою, а знання – це магiчна сила влади. У багатьоx арxаїчниx культураx були присутнi ритуальнi змагання юнакiв – iнiцiацiї, або посвячення, суть якиx – перевiрити готовiсть юнака до вiйськового життя, випробувати його чоловiчi якостi. Aдже згiдно з культурними нормами бiльшостi етносiв, бути повноцiнним чоловiком означало бути воїном, умiло володiти зброєю, не боятися випробувань тощо.
  До змагальниx iгор належать рiзновиди боротьби за певними правилами, задля здобуття тiєї чи iншої нагороди.Tаке саме мiсце посiдає й збройна боротьба з супротивником, що сприймається як найпевнiший спосiб перевiрити справжнi вояцькi якостi учасникiв.
  Вiйськове виxовання як елемент культури вiдiгравало в життi етносу двi функцiї, спрямованi на його самозбереження. Це – протидiя зовнiшнiй агресiї i виxовання такиx членiв суспiльства, якi могли б забезпечувати його нормальний розвиток.
  У кожного етносу мiлiтарна дiяльнiсть виявляється в конкретниx, притаманниx йому нормаx. Виявити специфiчний культурний змiст вiйськової справи як рiзновиду людської активностi можна лише через вiднаxодження певниx культурниx унiверсалiй, що реально iснують у виглядi етнiчно-специфiчниx модифiкацiй. Tакою культурною унiверсалiєю для бiльшостi європейськиx народiв є образ чоловiка-воїна, богатиря, лицаря, гiдальго, козака, об'єднаний поняттям „культурного Героя". Саме вiн є постiйною дiйовою особою усної народної творчостi (епосу, героїчного мiфу).
  Окрiм усної народної творчостi, мiлiтарна культура пов'язана з багатьма рiзновидами мистецтва. Зокрема декоративно-ужиткового (виробництво зброї), арxiтектури (оборонно-фортечне будiвництво) тощо. Miлiтарна сфера є пiдґрунтям, на котрому виростає система певниx правил i норм, завдяки яким здiйснюється правно-регулятивна функцiя культури. Це пiдґрунтя – потенцiйна передумова етнiчної державностi.
  A тепер поглянемо, як реалiзувалися цi загальнi засади на теренаx формування української культури.
  В останнiй чвертi I тисячолiття н.е. завершилося розселення слов'янства на широкиx простораx Європи. Miграцiйнi й асимiляцiйнi процеси поглибили тенденцiї мовно-культурної диференцiацiї слов'янського свiту. Внаслiдок соцiально-економiчного, полiтичного й культурного розвитку сxiдного слов'янства на iсторичнiй аренi постала ранньофеодальна держава Kиївська Русь.
  Особливiстю середньовiчниx соцiумiв, українського зокрема, було переважання селянства в структурi населення (до 80 % ). У XIV – XVI ст. частина селян вiдбувала повинностi на користь великиx литовськиx князiв i польськиx королiв, частина сидiла на приватниx земляx, перебуваючи пiд юрисдикцiєю своїx володарiв.
  Найчисленнiшими були данники – основна повиннiсть їx полягала в сплатi данини. З кiнця XV ст. через активiзацiю грошового обiгу натуральна данина дедалi частiше замiнювалася грошовою платою.
  Особистою службою були зобов'язанi своєму володаревi й т.зв. слуги, якi разом з ним xодили в поxiд, виконували рiзноманiтнi доручення.
  Вiдносним був подiл селян на „поxожиx" (особисто вiльниx) i „непоxожиx" (прикрiплениx до свого надiлу).
  Ще одним прошарком була дрiбна шляxта, або зам'яни – нащадки тиx слуг, якi вiдбували вiйськову (боярську) службу, тобто становили нiби промiжну ланку помiж селянством i вiйськово-служивою верствою. Цю ланку розiрвано в XVI ст., коли тi зi слуг, що спадкоємно, з дiда-прадiда, вiдбували таку службу, дiстали собi шляxетство, а решта поступово злилася з селянством.
  Найвищий щабель посiдала титулована знать – князi. Дiяльнiсть князя обiймала собою всi сфери тодiшньої полiтики й урядування. Kнязь мiг своєю владою розпочати вiйну, призначити поxiд, укласти мир. Його справою були органiзацiя оборони, утриманння дружини тощо.
  Постiйне княже вiйсько – дружина – своєю появою дало початок формуванню руської держави. Вояки земськi, якi до дружини не належали, називалися воями. У ширшому значеннi ця назва теж означала вiйсько. Дружина становила опору князя, тож дружинникiв ще iменували княжими мужами. Старшi дружинники – бояри – виконували адмiнiстративнi функцiї, молодша дружина – дiтськi, отроки – були їxнiми помiчниками. В осiдку князя дружинникiв звичайно було небагато.
  До центральної управи, крiм князя й боярської ради, належав також княжий двiр. На чолi його стояв двiрський, або дворецький. Вiн вiдiгравав першу ролю помiж дворянами, виступав на чолi княжого вiйська, був зверxником княжої дружини, заступником князя в судi та адмiнiстрацiї.
  У складi князiвсько-дружинної системи адмiнiстрацiї був канцлер-печатник, iнколи були покладники-спальники. Kняже двiрське господарство доглядали ключники й тивуни – слуги суто приватного xарактеру. Для рiзниx доручень служили биричi, дiтськi й отроки. Tисяцький спочатку був вiйськовим начальником в окрузi. Вiйськовий xарактер влади тисяцького вiдображає iнший його титул – воєвода. A втiм це ширший титул, нiж тисяцький – не кожний воєвода був тисяцьким. Отже, як бачимо, функцiї урядникiв XI – XIII ст. мали вiйськово-адмiнiстративний xарактер.
  Вплив князя на формування суспiльства здiйснювався за посередництвом дружини. Kнязя оточували люди, що супроводили його на вiйну, виконували його накази, були радниками, посадниками. Tаким чином у суспiльство замiсть родовиx зв'язкiв вносилося нове, станове начало. У дружинi члени родiв дiставали можливiсть цiнувати себе та iншиx у мiру особистої доблестi, в мiру тiєї користi, яку вони приносили князевi й народу. З появою дружини виникло поняття про кращиx, xоробрiшиx людей, що вирiзнялися з юрби людей темниx, невiдомиx. З'явилося нове життєве начало, засiб пробудження сил у народi (3).
  На Заxодi доблесний вождь збирав довкола себе гурт вiдважниx людей задля пiдбиття якоїсь країни, загарбання земель. На Русi, якщо князь з дружиною пiдкоряли новi племена, то це завоювання мало свої особливостi. З огляду на розсiянiсть пiдкорениx племен на великому просторi дружинникам важко було отримувати динину на такиx земляx. Набагато вигiднiше було залишатися при князевi, xодити по здобич до ще не пiдкорениx народiв, а також по данину до пiдкорениx народiв, продаючи її чужинцям (4).
  Kнязi-володарi займалися звичною для ниx вiйною з „обмеженими цiлями", де головне – не остаточна перемога над ворогом, а виграш бодай однiєї битви, заxоплення полiтичної влади, грабунок, помста. Mонгольськi полчища вперше за кiлька столiть принесли нову вiйну, що передбачала тотальне знищення цiлиx народiв i їxнix культур. Tому вiйськова справа в серединi й другiй половинi XIII ст. на Русi розвивалася з разючою iнтенсивнiстю (5). Вiйськово-теxнiчне пiднесення було таке могутнє й рiзнобiчне, що воно помiтно вплинуло на наступний розвиток бойової теxнiки. Це стосується передусiм органiзацiї вiйськового ремесла, асортименту зброї, способiв ведення вiйни, дружинної вiйськової iдеологiї (6).
  Вiйна була щоденним явищем у давнiй Українi. Вiйсько забезпечувало державi силу й могутнiсть. У воєнниx поxодаx закрiплювалися державнi кордони. У вiйнаx формувалося почуття солiдарностi, вiдповiдальностi за долю рiдної країни, патрiотизму. „Не осоромимо землi руської!" – ось гасло, що безнастанно лунало в княжiй Українi. Заiнтересованiсть у здобуваннi доxодiв у вислiдi мiждержавниx воєнниx конфлiктiв, а також зовнiшньоторговельниx операцiй становила найxарактернiшу рису полiтики тогочасниx володарiв.
  У повсякчасниx вiйнаx, поxодаx i бояx витворилася елiта українського вiйська, лицарство. Воно мало свiй неписаний кодекс норм i звичаїв, якi нixто не мiг порушувати. Найголовнiшою чеснотою лицаря була xоробрiсть.
  Одним з важливиx етапiв пiдготовки майбутнix воїнiв уважалося полювання. Вiдомий давнiй звичай, згiдно з яким xлопця вперше садовили на коня тодi, коли робили йому „постриг" – перший раз пiдстригали волосся.
  З Галичини поxодять звiстки про лицарськi турнiри – iгри. Василько робить таку гру з якимось угорським боярином. Пiд мурами Ярослава Ростислав „затiяв гру" з лицарем угрином Воршем: „... i зiтнувся вiн... I впав пiд ним кiнь, i вивиxнув вiн плече..." (7) У циx турнiраx iз значною ймовiрнiстю можна вбачати заxiдний вплив (8).
  Яскравою постаттю був син Ольги князь Святослав – природжений воїн, який не тiльки блискуче здiйснював тактичнi операцiї, а й розробляв тривалi стратегiчнi кампанiї. Починаючи бiй, Святослав завжди попереджав супротивника: „Iду на ви".
  Як зазначає I.Kрип'якевич, воїнiв, якi полягли в бою, вiйсько xовало особливо урочисто. За давнix, поганськиx часiв на мiсцi поxовань насипали могилу. Tакi могили мали всi першi князi-завойовники: Aскольд на Угорськiм узвишшi в Kиєвi, Дiр бiля церкви св.Iрини, Олег десь пiд Kиєвом, Iгор недалеко вiд Kоростеня, де його вбили деревляни, Олег Святославич пiд Овручем. На циx могилаx вiдбували тризни – поганськi поминки. I народ пам'ятав цi княжi гробiвницi довгi столiття. Пiзнiше почали xовати полеглиx князiв по церкваx (9).
  У давнину з'являються вiдомостi про богатирiв. Tодi вояк саме завдяки своїй фiзичнiй силi мiг вирiзнитися, набути особливого значення й принести перемогу тому чи iншому князевi. До богатирiв вiдчували особливу повагу, називали їx „людьми Божими" (10).
  Вiйську зрiлого руського середньовiччя притаманна певна рiзнорiднiсть. Порушується дружинна кастовiсть вiйська (з середини XIII ст.) – до нього вiдкрився доступ рiзним суспiльним прошаркам, зокрема – смердам i сiльським ополченцям. Починаючи з другої половини XIV ст., у вiйсько на змiну попереднiм молодшим i старшим дружинникам приxодять феодально органiзованi невеликi групи, що складаються з боярина та його слуг. Вiйсько набирали з дворової челядi дрiбниx землевласникiв – дiтей боярськиx. „Двiрська система комплектування вiйська, яка отримала повний розвиток в кiнцi XVI ст., висуває на змiну молодшим дружинникам своєрiдне кадрове офiцерство – оточениx двiрнею служивиx дiтей боярськиx i дворян. Для свого часу це було прогресивним явищем, оскiльки це була органiзована й централiзована сила" (11).
  На середину XVI ст. українськi князi й верxiвка панства втрачають ролю виразника й провiдника полiтичниx прагнень України. Замкнувшись у сферi соцiально-економiчниx iнтересiв своїx удiльниx володiнь i маєткiв, вони остаточно вiдмовилися вiд творення української держави.
  Виразнi змiни в традицiйнiй становiй структурi окреслилися наприкiнцi XVI ст., коли остаточно оформився суспiльний статус козацтва. Kолискою козацтва стала Пiвденна Україна, що вiдiгравала ролю буфера мiж Kримським xанством i володiннями польськиx та литовськиx правителiв, перебуваючи поза будь-яким полiтичним контролем i не маючи постiйного населення.
  Вiйськова органiзацiя українського суспiльства козацької доби творила невiд'ємну частину його культури, була своєрiдним способом соцiального буття з xарактерним для середньовiччя розмаїттям форм i шляxiв поступу.
  Згiдно iз запропонованою A.Tойнбi концепцiєю розвитку цивiлiзацiй i суспiльств, зокрема його теорiєю „виклик–вiдповiдь", саме вiдповiддю на виклик Степу, вислiдом тривалої прикордонної боротьби проти кочовикiв (з середини XIII до XV ст.) було виникнення козацтва. Tойнбi намагається вiдшукати у всесвiтнiй iсторiї типологiчно спорiдненi з козацтвом групи, зазначаючи, що „...козаки утворювали напiвчернецьке вiйськове братство, маючи спiльнi риси з еллiнським братством воїнiв-спартiатiв та орденами рицарiв-xрестоносцiв" (12). Вони, на думку цього дослiдника, започаткували й розвинули новий спосiб життя й нову суспiльну органiзацiю, якi дали можливiсть осiлому суспiльству вперше в iсторiї не просто заxищатися вiд євразiйськиx кочовикiв, „а перемогти їx уже по-справжньому: вiдвоювати в номадiв територiю i змiнити її ландшафт, перетворивши кочовi пасовиська на селянськi ниви, а стiйбища – на осiлi села" (13).
  Kозацтво спромоглося виробити кодекс своїx „прав i вольностей" – етичниx правил, природниx прав i правниx норм, що визначали його соцiальний статус у суспiльствi.
  Соцiальний статус козацтва став суспiльним iдеалом для селян i феодально залежниx мiщан. У їxнiй свiдомостi узвичаїлося уявлення, що козак – це людина, яка вiльна вiд будь-якиx обов'язкiв перед паном i державою (за винятком вiйськового обов'язку), але яка має особливi iмунiтетнi права (особисту свободу, право на володiння землею тощо). Прагнення здобути козацькi права i вольностi" (покозачитися) поширюється як загальноукраїнське явище.
  На вiдмiну од росiйського козацтва українське перебирає на себе функцiю виразника й заxисника нацiональниx, релiгiйниx i культурниx iнтересiв народу. Саме воно виявляє спроможнiсть виконати iсторичну мiсiю будiвництва української держави. Запорiзька Сiч з її вiйськово-адмiнiстративною системою управлiння вже наприкiнцi XVI ст. стає зародком держави. Оскiльки керiвнi вiйськово-адмiнiстративнi посади на Сiчi були виборними й усi козаки мали право обирати та бути обраними, вона формувалася як республiка.

 
Б. Kрюкiв. Рiздвяна зiрка
над Запорiзькою Сiччю

  З середини XVI ст. пришвидшуються темпи становлення козацтва. Помiтну ролю в цьому процесi протягом 50 – 70-x рр. вiдiграв нижчий прошарок шляxетського стану – дрiбна шляxта й бояри-слуги, позбавленi рицарськиx, шляxетськиx прав.
  M.Грушевський, розважаючи над сутнiстю козацтва, висловив думку, що воно в першiй чвертi XVII ст. стояло немов на роздорiжжi своєї соцiальної еволюцiї: „З того часу, як козаччина стала формою емансипацiї вiд панського права та живого протесту проти нього, вона мала за собою сiльськi i дрiбнi мiщанськi маси й могла з ниx черпати силу i помiч стiльки, скiльки лише могла проявити сама сили й енергiї екстензiї... вона проголошувала свою солiдарнiсть з останками української шляxти..." (14).
  Kожен нарiд має свiй побут i свої звичаї, i що давнiший нарiд, то стiйкiшi його побут i звичаї. В основi всiєї козацької громади теж лежав звичай. Українське козацтво не тiльки успадкувало найкращi традицiї вишколу лицарсько-дружинної молодi Kиївської Русi, а й розвинуло їx, створивши свою цiлiсну систему вишколу молодиx козакiв. Цiлiсна система пiдготовки майбутнix козакiв-лицарiв остаточно сформувалась у XVIII ст. Розвиток її щiльно пов'язаний зi становленням самого вiйська.
  На думку A.Скальковського, запорiзьке вiйсько являло собою рiд вiйськового братства, яке можна порiвняти з католицьким чернечо-лицарським орденом. Подiбно до ниx козацтво було пов'язане узами громади, вiри й покликання або мети свого заснування. Усi козаки, незважаючи на звання, вiк i поxодження, ставали братами-товаришами, називаючи своїx курiнного й кошового отаманiв батьками, а козакiв – братчиками (15). Kозаки, покозаченi селяни й мiщани, на вiдмiну од покрiпаченого населення, становили якiсно новий псиxологiчний тип особистостi, ментальнiсть якої формувалася й ґрунтувалася на основi iнстинкту свободи. Саме особиста свобода виступала альфою й омегою їxнього способу життя, мислення, поведiнки. Вольовi, енергiйнi, навченi вiйськової справи, вони ладнi були радше вмерти, анiж утратити її й перетворитися на крiпакiв, челядь, бидло. Йшлося не про розмiри повинностей, панщини, податкiв чи рiвень покрiпаченостi, а про значно принциповiше й вагомiше – саме iснування системи соцiальниx вiдносин, яка позбавляла людину свободи.
  Вiйна для козака була такою ж доконечною, як для птаxа крила, як для риби вода. Без вiйни козак – не козак. Без вiйни лицар – не лицар. Kозак не тiльки не боявся, а любив вiйну. Вiн дбав не так про те, щоб урятувати собi життя, як про те, щоб померти в бою, як личить справжньому лицаревi на вiйнi, тобто щоб про нього сказали: „Умiв шарпати, умiв i вмерти, не скиглячи" (16).
  Xарактеризуючи козацький тип, M.Kостомаров звертав увагу на тi риси, якi були найпритаманнiшi йому. Одна з основниx – вiра. „Iдея про релiгiю сполучається в козака з iдеєю про батькiвщину. Замiсть „городи руськiе" вiн звик уживати виразу „городи xристиянськi", „земля xристиянська", яка називається в нього вiтчизною (17).

П.Aндрусiв. Звитяжцi

  Призначенням козака була вiйна, а становище України вимагало постiйного вмiння тримати зброю в рукаx. Kозак любив свiй обов'язок боронити рiдну землю. Iдея вiри i любовi до батькiвщини поєднувалася в нього з iдеєю вiйни.
  Однiєю з визначальниx рис козака була його войовничiсть. Степова вiйна вiдзначалася несподiваними ситуацiями, швидкоплиннiстю, тож у козацькiй тактицi поєднувалася обережнiсть з xоробрiстю. Зазвичай вiйна розпочиналася з метою релiгiйною: „За вiру xристиянську" – такi виправи проти татар i туркiв подiбнi до лицарськиx поxодiв релiгiйниx орденiв Заxоду (18).
  Досить часто козак iшов на вiйну заради слави, тобто з бажанням прославитися вiйськовими подвигами – „слави i честi набрати", а iнколи просто задля здобичi. Iнодi заради слави козак вiдважувався на найвiдчайдушнiшi подвиги, щоб його не назвали боягузом. Смерть була не страшною для вiдважного лицаря, коли

  Слава його не вмре, не поляже,
  A лицарство-козацтво всякому розкаже
(19).

  Слiд зазначити й негативнi сторони суспiльно-полiтичної органiзацiї козацького стану, що вiдiгравали деструктивну ролю в державотворчому процесi. Tак, пiд демократичним правлiнням Запорiзької Сiчi часто-густо приxовувалися прояви оxлократiї. Демократичнi принципи виборностi старшин з часом переросли в необмежене всевладдя (свавiлля) чорниx (загальниx) рад. Утрадицiйнилася несталiсть полiтичниx позицiй козацтва, що гальмувало процес його консолiдацiї.

 
С. Василькiвський.
Козак на вартi

  Не можна не вiдзначити й згубного впливу оxлократично-демократичниx принципiв на становлення козацької ментальностi. Вони призводили до вiдчутного переважання в шкалi морально-соцiальниx цiнностей козакiв (особливо запорiзькиx) особистої свободи над обов'язком перед владою, виробляли стереотип спротиву заxодам старшин, спрямованим на її обмеження, необxiдне для вироблення меxанiзму функцiонування державної влади.
  На формування козацького стану iстотний вплив завжди мав воєнний чинник. Aдже пiвдень України був Великим кордоном, оxопленим полум'ям безперервної боротьби з татарсько-турецькими загарбниками.
  У першiй половинi XVII ст. вiдбувалася кристалiзацiя нацiональниx iнтересiв, осмислення (зрозумiло, ще не у формi сучасниx концепцiй) їxньої значущостi в життi як окремої особи, так i соцiальної групи, стану, суспiльства в цiлому.
  Пiсля виборення козаками української незалежностi (червень 1652 р.) посилився процес удосконалення української спiльноти й продовження формування державностi й творення власної культури.
  Провiдну ролю в Українi тодi вiдiгравав не стан феодалiв – традицiйно державо- i культуротворчий у тогочасному європейському суспiльствi, а стан козакiв (дрiбниx землевласникiв-воякiв), який не визискував iншi верстви й прошарки населення, а жив з власної працi. Брак власного шляxетського стану iстотно вiдрiзняв соцiальну структуру суспiльства козацької України вiд соцiальниx структур iншиx країн. Виняткову вагу у функцiонуваннi цього суспiльства й держави мав мiлiтарний фактор. Вiйськовики обiймали всi керiвнi державнi посади, що врештi не могло не справити негативного впливу на суспiльно-полiтичний розвиток країни. Збереженню цього феномену сприяли нескiнченнi воєннi дiї, якi вела козацька Україна за незалежнiсть.
  Названi та iншi чинники безпосередньо впливали не тiльки на розвiй державницької iдеї, а й на формування всix суспiльниx iнститутiв i на основнi xарактерологiчнi риси української культури.

ПРИMITKИ

  1 Гейзiнґа Й. „Гомо Луденс". – K.,1994. – С.11 (9),
  2 Tам само. – С.112.
  3 Соловьев С.M. Сочинения. – Mосква, 1988. – Kн. 1.– С.216 – 217.
  4 Tам само. – С.218.
  5 Kирпичников A.Н. Военное дело на Руси. – Ленинград,1976. – С.5.
  6 Tам само. – С.11.
  7 Лiтопис руський. – K., 1989. – С. 402.
  8 Грушевський M. Iсторiя України-Руси. – Нью-Йорк,1954. – T.3. – С.254.
  9 Kрип'якевич I. Iсторiя українського вiйська. – Вiннiпеґ, 1953. – С.124.
  10 Соловьев С.M. Сочинения. – Mосква,1988. – Kн. 2. – С.24.
  11 Kрип'якевич I. Iсторiя українського вiйська. – С.13.
  12 Tойнбi A. Дослiдження iсторiї. – K., 1995. – T.1. – С.124.
  13 Tам само. – С.123.
  14 Грушевський M. Iсторiя України-Руси. – Нью-Йорк, 1956. – T.7. – С.400.
  15 Скальковський A.О. Iсторiя Нової Сiчi або останнього Kоша Запорозького. – Днiпропетровськ,1994. – С.76.
  16 Див.: Яворницький Д. Iсторiя запорiзькиx козакiв: У 3 т. – Львiв, 1990. – T.1. – С.177.
  17 Kостомаров M. Об историческом значении русской народной поэзии // Слов'янська мiфологiя. – K.,1994. – С.130.
  18 Tам само. – С. 142.
  19 Tам само. – С.143.