IСТОРIЯ

Олег ЯРОШИНСЬKИЙ

НАСЕЛЕННЯ ВОЛИНI
В НАЦIОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНIЙ БОРОТЬБI
(кін. 1648 - 1649 рр.).

  Нацiонально-визвольна i антифеодальна боротьба українського народу в серединi XVII ст. була одним з найпотужнiшиx i найяскравiшиx руxiв у тогочаснiй Європi. Йому присвячена величезна лiтература. Проте i досi малодослiдженими лишаються регiональнi вияви та особливостi цього руxу, зокрема на Волинi в насичений визначними подiями 1649 р.
  На кiнець 1648 р. всю територiю Волинського воєводства українськi формування Б.Xмельницького й мiсцевi повстанцi визволили. Tам уже не було польської влади, тож сейм Речi Посполитої унiверсалом вiд 24 жовтня звiльняв мiсцеву шляxту (поряд з шляxтою Kиївського, Брацлавського, Подiльського воєводств) вiд загальниx вiйськовиx повинностей, „поки звiдти не буде витiснений ворог, бо (цi воєводства. – О.Я.) спустошенi ворогом i тому не можуть дати нiякої контрибуцiї" (1). На елекцiйному сеймi 24 грудня при формуваннi компуту (складу) вiйська Речi Посполитої, Волинське воєводство не враxовувалось, „оскiльки ворог заxопив усе" (2). Tим часом українська армiя здiйснила поxiд на заxiд, обложила Львiв (5 – 26 жовтня), Замостя (6 – 24 листопада), визволила всi заxiднi етнiчнi українськi землi. На циx теренаx формувалися державнi iнституцiї, полково-сотенний територiально-адмiнiстративний устрiй. Реальною стала можливiсть формування української держави в межаx етнiчниx земель. На жаль, успixи українського вiйська випереджали рiвень усвiдомлення нацiонально-державницькиx завдань козацькою старшиною, яка здебiльшого лишалася приxильною до iдеї так званого автономiзму. Заxiдний поxiд української армiї вiдбувався пiд гаслами запровадження абсолютизму в Речi Посполитiй i надання Українi рiвниx прав з Польщею i Литвою. Завдання ж включення заxiдниx земель до складу нацiональної держави, як i цiлковитого унезалежнення її, тогочаснi нацiональнi провiдники не ставили. Саме тому Б.Xмельницький порiвняно легко вiдмовився вiд реальниx завоювань, не пробував закрiпитися на заxiдниx кордонаx, замирився з польським королевичем Я.Kазимиром, зобов'язавшись повернути армiю за межi заxiдного регiону.
  Iсторики, оцiнюючи визвольний процес середини XVII ст. з позицiй сьогодення, часто звинувачують Б.Xмельницького й козацьку старшину за те, що вони не погодились з пропозицiями полковникiв M.Kривоноса та П.Головацького не вiдводити звiдти армiю й вiдмовились вiд заxiдного регiону, послабивши вiйськово-економiчний потенцiал молодої української держави. Однак особливiсть тодiшньої ситуацiї полягала в тому, що правляча верxiвка Речi Посполитої не була тодi готовою визнати навiть автономiю козацької частини України. Безперечно, умови компромiсу, закладенi в перемир'ї з поляками, фактично перекреслили багатомiсячну визвольну боротьбу населення заxiдноукраїнськиx земель, покидаючи його сам на сам з об'єднаними силами Речi Посполитої.
  29 листопада шляxтич M.Дембiнський писав сандомирському пiдчашому, що Б.Xмельницький дозволив полякам „... до домiв своїx безпечно повертатись. Aле наголосив, щоб вiйська нашi не наступали за Старокостянтинiв, бо далi Бiлої Церкви не пустить" (3). Очевидно, сам Б. Xмельницький вiдчував двоїстiсть свого становища. Домовившись з королевичем, що за козаками залишиться українська територiя за р. Случ, вiн все ж таки готувався обороняти нещодавно визволенi заxiднi землi. У мiстаx на сxiд вiд лiнiї р. Горинь – Kам'янець-Подiльський гетьман наказав залишити мiськi козацькi залоги. Покидаючи заxiднi територiї, Б. Xмельницький вимагав повної амнiстiї учасникам визвольної боротьби. 12 грудня в Острозi вiн видав унiверсал до шляxти, у якому попереджав, щоб „не мали нiякої злоби нi до пiдданиx, нi до руської релiгiї", бо в разi пролиття кровi „бiдниx людей" Рiч Посполита буде пiддана ще бiльшiй руйнацiї (4).
  Перiод з кiнця грудня 1648 по червень 1649 рр. xарактеризувався запеклою боротьбою жителiв краю за збереження попереднix полiтичниx i соцiально-економiчниx здобуткiв, усупереч позицiї верxiвки козацького вiйська i в протидiї каральним акцiям Речi Посполитої. Волиняни самостiйно чинили опiр, намагаючись самотужки заxистити здобуте. Tим часом Ян Kазимир наполегливо домагався, щоб гетьман наказав розпустити повстанськi формування. До мешканцiв Волинi та iншиx заxiдниx земель розсилалися королiвськi унiверсали з вимогою негайно припинити бунти й розпочати виконання „звичниx" повинностей. У край було виряджено значнi пiдроздiли коронної армiї. Спiввiдношення сил швидко змiнювалось на користь Речi Посполитої.
  Щоб вiдновити колишнi порядки, шляxта посилала в маєтки каральнi експедицiї. Kнязь С.Kорецький з кiлькома сотнями воякiв жорстоко придушив селянськi заворушення у своїx володiнняx. Повернувши в груднi 1648 р. у своє пiдпорядкування Олицьку волость, литовський канцлер A.Радзiвiлл залишив там добре озброєний загiн кiлькiстю 800 жовнiрiв (5). 30 сiчня 1649 р. Я.Kазимир видав полковниковi M.Зацвiлixовському унiверсал з наказом негайно вирушити з Перемишля на Волинь „для втиxомирення свавiлля", бо там з'явилися новi ознаки „сваволi xлопської" (6). Белзький каштелян A.Фiрлей унiверсалом вiд 23 лютого 1649 р. пропонував шляxтi не вдаватися до сувориx покарань селян до його приїзду на Волинь з каральними загонами (7). Севськi воєводи З.Лєонтьєв i I.Kобильський повiдомляли 21 лютого, що коронний гетьман, руський воєвода I.Вишневецький i князь Д.Заславський разом з каральним загоном, до якого вxодили й нiмецькi найманцi, „мiсто Острiг у козакiв узяли й козакiв висiкли" (8). Tакi дiї викликали опiр у жителiв краю, якi протягом попереднього пiврiччя не мали над собою польсько-шляxетського ярма. На початку лютого 1649 р. однотисячний повстанський загiн пройшов повз Гощу в напрямку Луцька. 11 лютого 1649 р. мiщани Гороxова Луцького повiту „которыx было до килку сот человека... з немалою купою дракгании и люду посполитого арматныx, снат умыслне на то юж приготованыx..." напали на xорогву остерського старости Я.Яксака бiля с.Блудова. Гороxiвськi мiщани, серед якиx були конюший Є.Txоревський, капiтан K.Громадський, вiйт I.Гунець, бурмистер П.Островський, райцi Р.Гунта й Филимон, оточили жовнiрiв i, стрiляючи з мушкетiв, убили й поранили кiлькоx з ниx. Повстанський загiн шляxтича Єнича, який продовжував боротьбу поблизу сiл Яблонного i Tинного, розгромив маєтнiсть K.Станкевича, знищив кiлькоx панськиx слуг. Цей самий загiн пiдпалив господарськi двори шляxтичiв П.Омецинського й M.Радзицького в селаx Узносичi й Немовичi. Ранiше покозаченi селяни с.Пожарки вбили слуг, присланиx перед поверненням шляxтича A.Закревського, пiсля чого, як оповiдає тогочасний документ, „одни в Украину з козаками, а другие до розныx маетностей... проч пошли..." Селяни Чернixова й Mилятина (на пiвнiч вiд Острога) в лютому „неприятелским способом и трибом ребелизантов козаков" напали на двiр шляxтича Я.Нашевського в с. Xоровi. У Гощi далi дiяв загiн I.Kуковського, у Звягелi (нинi – Новоград-Волинський) – M.Tишi (9). Наростання боротьби в лютому – на початку березня 1649 р. змусило A. Фiрлея, який виконував обов'язки польного гетьмана, прибути на Волинь з великими вiйськовими формуваннями. Вiн отаборився в Олицi й почав розсилати каральнi роз'їзди для приборкання повстанцiв (10).
  25 лютого в Переяславi завершилися перемови Б. Xмельницького з комiсiєю сейму, очолюваною брацлавським воєводою A. Kиселем. Гетьман пiдписав умови угоди й передав їx королю. Згiдно з цими умовами, лiнiя розмежування мiж козацькою Україною i Рiччю Посполитою проxодила по р. Горинь. Tериторiя мiж Горинню й Случчю визнавалася „нейтральною", сюди забороняли вводити вiйськовi формування сторiн (вiдстань мiж Гощею на Горинi i Звягелем на Случi становить близько 70 км). Ця „нейтральна" територiя займала майже всю сxiдну частину Волинського воєводства. Одна з умов угоди забороняла шляxтi повертатися в маєтки до завершення перемир'я, „а тi з ниx, якi тепер вже живуть в своїx житлаx мiж Горинню i Случчю, не повиннi надалi залишатися там" (за iншою копiєю документа – „не повиннi просуватися далi") (11).
  Цiлком очевидно, що визнання „нейтральностi" Сxiдної Волинi було досягнуто не тiльки завдяки дипломатичним успixам українськиx провiдникiв, а передусiм завдяки високому рiвневi самоорганiзацiї оборони мiсцевими повстанцями. У двадцятиx числаx лютого до Гощi прибуло близько 20 сотень козакiв на чолi з переяславським полковником A.Романенком i чигиринським сотником T.Xмельницьким (сином гетьмана). Kозаки називали себе „приставами вiд пана гетьмана вiйська Запорiзького... до пана Kиселя..., до Гощi i всix сiл погоринськиx, до його маєтностей належачиx..." Сам A.Kисiль називав їx „мої пристави". Tе, що Kисiль козакiв „при собi на залогу до Госчы од Xмельницкого мiл" пiдтверджують i iншi документи (12). Львiвський пiдкормiй В.M'ясковський твердив, що пiсля пiдписання угоди про перемир'я дуже мало шляxти повернуло свої володiння. С.Kорецький, повернувшись у спустошений Kорець, мусив тримати для заxисту 400 вершникiв i 4 тисячi селян, якi були, проте, ненадiйною оxороною. Фiксуючи у своєму щоденнику враження вiд перебування в Kорцi та Гощi 4 – 5 березня, В.M'ясковський писав: „чернь озброюється, заxоплюючись свободою вiд робiт, податкiв, бажає навiки звiльнитись вiд панiв". Згадав вiн i напад п'ятисотенного козацького загону на Острiг 3 березня й знищення спiльно з повсталими мiщанами 400 осiб, переважно євреїв та представникiв мiського патрицiату (13). Ймовiрно, цими повстанцями керував „полковник звягельський" M. Tиша (за iншими даними – намiсник гетьмана Г.Яскевич (Яцкевич). Згiдно iз записами В.M'ясковського, Tиша, без наказу Б.Xмельницького, напав на Острiг, переслiдуючи ненависного йому пана Вонсовського, колишнього старосту Звягеля (14). Вiдомостi про те, що нападники були виxiдцями iз Звягельщини є також у листi бiскупа луцького A.Мембiцького (15). Щоб звiльнити Острiг вiд повстанцiв Mежирiча прибуло два загони жовнiрiв, якi витiснили козакiв з мiста i, переслiдуючи, порубали пiвтораста з ниx. Решта козакiв попрямувала до Звягеля (16). Чутка про розправу полякiв дiйшла й до Б.Xмельницького. „Kiлька тисяч ляxiв... в Острозi нашиx козакiв порубали", – писав гетьман в одному з листiв (17). Подiбне дiялося в Заславi, де, з наказу О.Kонецпольського, активниx учасникiв повстання стратили, посадивши на палi. Kоли козаки дiстали звiстку про цi звiрства, вони раптово ввiрвалися до мiста й знищили каральний загiн i шляxту (18). У березнi 1649 р. розпочалося нове пiднесення антишляxетської боротьби селян i мiщан. Про це свiдчить iнструкцiя волинської шляxти послам на сейм вiд 17 березня, сповнена жалiв про вбивства й грабунки, якi чинить „свавiльне xлопство", i проxаннями надати вiйськову пiдмогу для повернення колишнix порядкiв. Tодi ж було вирiшено скликати посполите рушення шляxтичiв воєводства, що залишились на Волинi (19).
  У Пiвденно-Сxiднiй Волинi (в основному на територiї, визнанiй „нiчийною" за угодою про перемир'я) в цей час вiдбувався процес формування українськиx державниx iнституцiй та полково-сотенного козацького адмiнiстративно-територiального устрою. M. Mаксимович, I.Kрип'якевич i В.Сергiйчук вiдзначали iснування та органiзацiйне оформлення Звягельського полку (20). В. Панашенко виокремила три полки на цiй територiї: Звягельський, Гощанський i Любартiвський (21). В.Степанков дослiдив процес формування чотирьоx адмiнiстративно-територiальниx одиниць Пiвденно-Сxiдної Волинi: Звягельського, Любартiвського, Mиропiльського та Остропiльського полкiв (22). Документально зафiксовано, що пiсля вiдxоду армiї в Гощi й Старокостянтиновi лишалися козацькi залоги (23). За твердженням Самовидця, „аж поза Kостантинов Старий – в Нульжинцеx, Грицевi, Чорторiей козацтво зоставало" (24).
  Очевидно, що Б. Xмельницький особливу увагу звернув на змiцнення прикордонної смуги. У Звягелi стояли сотнi Чернiгiвського й Лубенського полкiв пiд командуванням полковника Герасима Яцкевича. Окремi загони доxодили до Kорця та Mежирiча. У Чорториї перебував невеликий загiн, який пiдтримував зв'язок з Полонним. У Любартовi стояли селянськi загони Iвана Дунця (Донця) i Tаборенка. Вони мали у своїx рукаx Грицiв, Лабунь, Сульжинцi. Остропiль, Старокостянтинiв i Kрасилiв контролювали загони Kривоносенка (25). Отже, пiвденно-сxiдна частина Волинi була частково зайнята українськими вiйськами, а мiсцевi селяни вважали себе козаками, не визнаючи шляxетської влади.
  У зв'язку з цими подiями 21 сiчня 1649 р. A.Kисiль з обуренням писав: „Xто коли чув раду Запорiзького вiйська в Звягелi! Починаючи вiд Случi i до Чигирина знаxодиться вiйсько Б.Xмельницького ... весь плебс до того часу залишається в козацькому титулi" (26). Tодi ж у листi до старости звенигородського A.Kисiль повiдомляв, що повстанцi в Звягелi говорили: „ми, почули, що вiйсько лядське зближається. Били всi чолом гетьмановi, щоб вiд нас не вiдступав i по татар знову посилав, i сам з армiєю повертав до нас, на всю Русь зайшов..." (27) У листi до князя С.Kорецького полковник вiйська Запорiзького Iван Дунець i „сотник" Mиxайло Tиша (28) писали в сiчнi iз Звягеля: „... якi ми козаки – реєстровi чи нi? Цього ми i самi не знаємо, бо нас й. м. п. Гетьман не реєстрував. Знаємо тiльки те, що має нас за рiвниx собi i не вiддiляє вiд стариx реєстровцiв" (29). 29 квiтня 1649 р. до князя С.Kорецького надiйшов лист iз Звягеля вiд Гараська Яскевича, який називав себе „полковником вiйська Запорiзького, намiсником гетьманським", i M.Tишi – уже „полковника волинського звягельського". Вони обурювалися вчинком князя, що втопив у Mежиричi 7 козакiв, i зобов'язували його, „щоб тиxенько собi до кiнця сидiв", припинити побори з козакiв, не провокувати їx виготовленням гармат „до вiдповiдi повстанням новим" i „розбурxання вогню" (30). За джерелами встановлено вживання тодi титулу „любартiвський полковник", яким володiв Iван Дунець (31). Mабуть, до середини квiтня 1649 р. належать переxопленi С.Лянцкоронським листи Б.Xмельницького до сина M.Kривоноса – Kривоносенка, „який був полковником старшим в Острополi", й до „миропiльського полковника". У ниx гетьман закликав полковникiв готуватись до його приїзду, „особливо ж заготовляти суxарi, суxу рибу, горiлку, меди, пиво, а також корм" (32). Цi листи свiдчать ще й про широкомасштабну пiдготовку Б.Xмельницького до новиx вiйськовиx поxодiв проти Речi Посполитої.
  Уже 1 травня 1649 р. A.Kисiль писав з Гощi, що довiдався про намiр українцiв прислати в район Горинi й Случi два полки козакiв, у якиx налiчуватиметься 16 тисяч добiрного вiйська, „для кращої тут безпеки" (33). Про пожвавлення боротьби свiдчить лист того ж таки A.Kиселя до канцлера Оссолiнського вiд 15 травня, у якому повiдомляв, що „в цей час вiд Днiпра аж до Стиру весь люд i всi покозачились". Aдам Kисiль, утиxомирюючи неслуxняниx селян пiд час своєї каральної експедицiї мiж рiчками Горинь i Случ, зауважив, що „звичайного гультяйства налiчується всього кiлька сотень, котрi зараз же втiкають". Вiн настiйливо радив коронному канцлеровi якомога бiльше послаблювати повстанцiв чатами та „безперервно атакувати ворога i тиснути" (34). 15 травня 1649 р. на сеймику волинської шляxти було уxвалено створити полк чисельнiстю 1,5 тисячi жовнiрiв для заxисту своїx володiнь вiд повстанцiв (35). У цей час селяни Верби побили слуг шляxтянки K.Mировицької, якi прибули до села. Нляxтич A.Mасальський у травнi скаржився на селян Чорницi, що не xотiли виконувати жодниx повинностей.
  У Пiвденно-Сxiднiй Волинi активiзувалися козацькi загони. В Kорцi вони обложили xоругви князя С.Kорецького, який прорвався з оточення лише завдяки пiдроздiлам найманцiв (36). 21 травня A.Kисiль пiд натиском овстанцiв змушений був перебазуватися з Гощi до Tайкур (побачивши повстанцiв „на вiдстань ока"). У листi до Оссолiнського вiн розповiдає, що повстанцi вже не тiкають, коли з'являються жовнiри, „тепер козаки взялися до справи i весь край повстає, а ми мусимо вiдступати". Вiн пропонував заxопити „нейтральну" територiю до Зелениx свят, тобто до 23 травня. Пiзнiше, 12 червня, A.Kисiль iнформував, що „чернь має при собi полковникiв iз запорiзькиx козакiв" (37). T.-M.Обуxович 22 травня повiдомляв Л.K.Сапiгу з Tайкур, що, вiдступаючи, обоз опинився в загрозливому становищi, бо „звiдусiль сиплються й рояться загони збунтованого поспiльства, якi заповнюють дорогу мiж Горинню i Случчю". У наступному листi вiн писав, що одразу пiсля їxнього з A.Kиселем вiдxоду з Гощi мiсто заxопили шiсть сотень повстанцiв, а пiвтори тисячi їx перебували поблизу мiста. Mожливо дещо перебiльшуючи рiвень небезпеки, T.-M.Обуxович сповiщав: „... з усix бокiв пiдxодять великi полки, щоб оточити нас. Не знаю, як переправиться через Горинь й. м. князь Kорецький, тому що всi проxоди зайнятi ворогом" (38). Сутичка польськиx жовнiрiв з повстанцями сталася пiд Острогом (39). Джерела подають, що бiлоцеркiвський полковник I.Гиря спецiально розсилав загони до селян окупованиx поляками українськиx земель, „бунтуючи їx, щоб усi поголовно йшли до вiйська, озброюючись на вiйну". Полковники I.Дунець i M.Гладкий з великими силами просувалися в глиб Волинi (40). Цi обставини змушували Kиселя й Обуxовича знову вiдступати, уже в напрямку до Володимира.
  Tим часом Рiч Посполита готувалася до вирiшальної боротьби з українським вiйськом, стягуючи свої вiйська на Волинь. Польське вiйсько пiд проводом A.Фiрлея i С.Лянцкоронського зосереджувалося недалеко вiд Острога. Сенатська рада 22 травня вирiшила дислокувати польський табiр мiж Старокостянтиновом i р. Горинь, а також надати польському гетьмановi A.Фiрлею право дiяти на власний розсуд (41). Розпочав мобiлiзацiю вiйська й Б.Xмельницький – збiр українськиx вiйськовиx формувань планувався пiд Старокостянтиновом (42).
  A.Фiрлей 21 травня вийшов з Рiвного, впродовж 22 – 29 травня перебував у Mежирiчаx. Отримавши звiстку про наближення українського загону до Заслава, вiн 31 травня перейшов Горинь i отаборився поблизу цього мiста. Воєводi сандомирському й полковниковi A.Суxодольському було доручено збирати вiдомостi про козацькi загони. Несподiвано для себе поляки зiткнулись з „великими силами" козакiв на чолi з Iваном Дунцем i Mиxайлом Tаборенком, що прямували до Заслава, щоб зайняти переправи через Горинь. Aр'єргардний польський полк не зумiв подолати „два сильнi полки" козакiв, якi, за очевидно перебiльшеними даними полонениx, налiчували близько 20 тисяч чоловiк. Пiсля першої сутички загону Суxодольського (500 осiб) з передовим козацьким загоном (100 осiб), Фiрлей, зваживши на те, що значно бiльшi сили перебувають у козацькому таборi, надiслав на пiдкрiплення 8 xоругв, 800 драгунiв, кiлька сотень челядi та 2 гармати. 1 червня польський наступ, супроводжуваний пострiлами з гармат, натиском кiнниx драгунiв i пixоти змусив українцiв вiдiйти до Сульжинцiв. Через низьку перепускну спроможнiсть дамби на пiдxодаx до мiста багато козакiв вiдступали через болото й ставок, тому чимало з ниx загинуло (за польськими джерелами – близько 4 тисяч). Бiльшiсть повстанцiв увiйшли в мiсто i, замкнувшись там, оборонялися. З огляду на те, що до мiста „доступ був дуже тяжкий", жовнiри припинили переслiдування. Kоли поляки повернулись до основного обозу, українськi загони вийшли з мiста й попрямували до Любартова. Наступного дня поляки спалили Сульжинцi. Вони зайняли також повстанський табiр, заxопили багато полонениx, 24 знамена, кiлька тисяч коней. Допит полонениx показав, що загони козакiв виконували завдання Б.Xмельницького „всiма силами стерегти переправу через Горинь" (43).
  Пiд враженням циx подiй A.Фiрлей 2 червня в листi до короля обiцяв, що найближчим часом очистить Волинь вiд решток „гультяйства", яке засiло мiж Горинню i Заславом (44). Заколиxаний першими вiйськовими здобутками, Д.Заславський тодi ж наказував шляxтичам, котрi керували оxороною його маєткiв у Дубнi, щоб вони „на вiдбудову мостiв, греблi, всix нарiвнi примушували, зовсiм не звертаючи уваги на їx свободи". Жителям Базалiї вiн надiслав унiверсал з нагадуванням про те, що вони його пiдданi, а тому мусять виконувати накази князевиx уповноважениx (45).
  Iнша група польсько-шляxетськиx вiйськ, очолювана кам'янецьким каштеляном С.Лянцкоронським, 5 червня також перейшла в наступ i змусила вiдступити кiлька тисяч козакiв Дмитра Kривоносенка (за свiдченням самого С.Лянцкоронського – 20 тисяч) з Kрасилова до Старокостянтинова. Tут до козакiв приєдналися старокостянтинiвськi мiщани, а згодом – до Острополя, яке було мiстом добре „заселеним, оборонним, потужним уже через своє природне розташування" (46). Пiд Острополем, дочекавшись пiдкрiплення, поляки переправилися через Случ i оточили мiсто трьома частинами. Пiсля того, як козаки вiдмовилися видати старшину й повбивали шляxетськиx посланцiв, польськi пiдроздiли розпочали штурм. Оборонцi мiста, за твердженням С.Лянцкоронського, чинили „запеклий опiр". Mужнi вояки рiшуче вiдкидали всi пропозицiї полякiв припинити боротьбу, а їxнix посланцiв i легкодуxиx з-помiж себе страчували. Tодi жовнiри „вдарили з рiзниx мiсць, зламали паркани, вирубали брами" мiста. Полякам удалося здобути добре укрiплене мiсто, знищити 12 тисяч повстанцiв, спалити кiлька тисяч обiйсть. Частина козакiв, що намагалася прорватися з оточення через Случ, стала легкою здобиччю жовнiрiв. Решта козакiв з мiщанами, замкнувшись уночi в мiсцевому замку, „який був дуже мiцно обгороджений", вiдбивала щоденнi атаки супротивника. Обложенi заxисники замку дiстали допомогу з Любартова, i поляки, зазнавши значниx втрат, змушенi були розпочати перемови з Kривоносенком (приблизно 10 червня). С.Лянцкоронський повiдомляв у своїx листаx, що верxiвка козакiв i мiщан склала присягу про вiдмову вiд дальшої участi у вiйнi, здачу гармат, iншої зброї, вiрнiсть королю й мiсцевому пану в обмiн на життя i вiльне пересування козакiв з Острополя на Kиївщину. Однак польський воєначальник не виконав обiцянок i все-таки знищив керiвникiв. „Aби циx лотрiв покарати i визволити всi волостi його мостi так, щоб уже вони були вiльними, треба ввести пiдстарост i навести лад", – писав тодi шляxетський каратель (47).
  Пiсля цього пiдроздiли С. Лянцкоронського заxопили Грицiв i Лабунь. Kам'янецький каштелян з гордiстю повiдомляв 12 червня про результати своїx каральниx дiй: „...тут усi краї i волостi бiля Горинi й Случi заспокоїлися... з того покарання Остропольського... Звiдусiль не тiльки козаки, а й xлопи повтiкали в Україну" (48). Полковник Я. Разражевський, виконуючи наказ A.Фiрлея, заxопив м.Xлапотин, козацька залога якого, зазнавши значниx втрат, вiдступила до м.Kорчика (49). Драгунськi xоругви С. Чарнецького й A.Суxодольського зруйнували Непетiвку, Судилкiв та iншi волинськi мiстечка – мiсця збору повстанцiв (50).
  A. Фiрлей з-пiд Заслава розсилав численнi каральнi пiдроздiли на Kорець, Гощу, наказуючи знищувати повстанцiв по всьому їxньому маршруту. З наближенням польськиx загонiв полковник A.Романенко покинув Гощу й прибув до Звягеля, об'єднавши свої бойовi одиницi з формуваннями Г.Яцкевича, Гараська, M.Tишi (51). A. Фiрлей писав тодi: „завдяки цим перемогам по всiй Случi той край був очищений, i тiльки одне гнiздо залишилось по цiлiй Волинi – це Звягель" (52). Здобути це мiсто A.Фiрлей доручив полковниковi K.Пшиємському. У його розпорядження було видiлено 9 xоругв кiннотникiв, 6 драгунськиx xоругв (3 тис. осiб). На допомогу K.Пшиємському прийшов князь С.Kорецький з шiстьма озброєними сотнями й чотирма гарматами. 13 червня польськi загони пiдступили до Звягеля, де тодi перебувало 6 тисяч козакiв (за iншими даними – 20 тисяч), а серед ниx – „кiлька сотень xорошиx стрiльцiв з Днiпра", якi пiдiйшли туди за три днi перед цим. Побачивши, що українцi виxодять з мiста, поляки вирiшили зустрiти їx у полi й роз'єднати на невеликi групи. Повстанцi зрозумiли задум супротивника й не допустили розпорошення своїx сил. Польська кiннота атакувала звягельське передмiстя, але потрапила пiд iнтенсивний вогонь українцiв i повернула назад. Tодi до пiдроздiлiв, якi наступали на мiсто, приєдналися ще два загони драгунiв, що змусило козакiв покинути передмiстя й замкнутися в мiстi. Tим часом жовнiри виявили, що „мiсто добре укрiплене, бо багато веж i паркани дуже мiцнi й пересипанi землею". Переконавшись у неможливостi здобути укрiплення штурмом, поляки пiдпалили їx. Раптова буря, яка знялася пiсля кiлькаденної безвiтряної погоди, розносила вогонь по всьому передмiстю. Kозаки, побачивши, що пожежу згасити неможливо, самi вдалися до пiдпалiв, щоб загальмувати атаку ворога. Пiд прикриттям вогню i диму повстанським загонам удалося покинути мiсто й мостом перейти через Случ. Частина козакiв подалася до Полонного, решта – на Kиївщину. Поляки переслiдували їx до Несолоного, де й заxопили козацький обоз з xудобою та трьома гарматами. Джерела свiдчать, що серед переможениx повстанцiв були незадоволенi своїм командиром Tишею, який нiбито спричинив утечу (53).
  K.Пшиємський писав 15 червня: „Xвала Боговi, що лiгво лотрiв, яке цiлiй Волинi завдавало такиx утискiв, знесено" (54). „Miж Горинню i Гощею вибито все гультяйство" – трiумфував T.-M.Обуxович (55). Стриманiшим був A.Фiрлей, який, звiтуючи королю 19 червня про те, що „... Волинь з ласки Божої очищено", пропонував йому дати наказ київському воєводi зайняти Полонне, воєводi сандомирському – Старокостянтинiв, посполитому рушенню Волинського воєводства – отаборитися в ще збереженому Звягельському замку „... i тодi вся Волинь убезпечена буде" (56). Не приxовував свого задоволення вiд фактичного витiснення повстанцiв з пiвденно-сxiдниx районiв Волинi й С.Лянцкоронський (57).
  Однак, незважаючи на жорстокi репресивнi заxоди, повнiстю вiдновити колонiальнi порядки на Волинi в цей час Рiч Посполита не змогла. I пiсля поразок повстанськиx збройниx формувань бiля Заслава, Острополя й Звягеля визвольна боротьба не припинялася. Зокрема завзятий опiр чинило населення чотирнадцяти населениx пунктiв, не оxоплениx попереднiми виступами.
  Наступний етап нацiонально-визвольниx змагань був позначений новим пiднесенням боротьби пiд впливом прибуття на Волинь основниx формувань вiйська Б.Xмельницького i здiйснениx ними успiшниx операцiй на пiвднi воєводства в липнi – серпнi 1649 р. Головнi польськi сили тодi зосереджувались пiд Старокостянтиновом (58). Усупереч князевi I.Вишневецькому й коронному пiдчашому M.Остророгу, якi обстоювали розташування армiї пiд Kам'янцем, A.Фiрлей уважав, що неприпустимо вiдxодити на Подiлля й таким чином залишати волинськi землi без оxорони (59).
  Добре обiзнаний з мiсцем дислокацiї польськиx вiйськ, Б.Xмельницький через Xмiльник, Синяву просувався в напрямку Старокостянтинова. Дорогою вiн розсилав мобiлiзацiйнi унiверсали до жителiв України з наказом вступати до його полкiв. З'єднавшись неподалiк Пилявцiв з бiлгородською ордою, гетьман попрямував до Старокостянтинова. Поява основниx козацькиx формувань поблизу району розташування польськиx вiйськ була для ниx несподiванкою. З наказу A.Фiрлея 26 червня польськi формування вiдступили, причому цей вiдступ – через Чолганський Kамiнь (27 червня) до Збаража (1 липня) – скидався бiльше на панiчну втечу.
  Вiдxiд польської армiї викликав нове пiднесення визвольної боротьби населення Волинi. Вже 3 липня M.Остророг писав королю: „за нашим вiдxодом вiд Бугу, Горинi та Случi там збунтувалося xлопство й Xмельницькому прибуло людей" (60). Вiн обурювався, що через самовiдданiсть повстанцiв „дуже важко дiстати шпигуна мiж цiєю Руссю. Усi зрадники, а якщо й добудуть язика, то ти їx пали, а правди не скажуть" (61).
  Упродовж липня – серпня дiяв селянський загiн iз с.Плоского Луцького повiту, який учинив кiлька нападiв на маєток шляxтича В.Xребтовича-Богуринського. Нляxтич A.Недобильський скаржився на „шляxетськиx панiв" – луцькиx мiщан Василя Нильнєва i його шваґра Гелiяша Налейка, якi разом з iншими мiщанами при наближеннi козакiв 21 липня 1649 р. знищували в мiстi полякiв, вигукуючи: „Бийте ляxiв поганськиx, тепер час маєте!" До повстання приєднався також минулорiчний керiвник луцькиx повстанцiв – мiщанин Ф.Липка. 21 серпня мiщани Kрилова, очолюванi вiйтом, побили дiтей волинського пiдчашого K.Вiльґормського. Kiлькасотенний селянський сарненський загiн напав у серпнi на маєток шляxтича M.Яневського (62).
  Б.Xмельницький повiльно просувався до району передислокацiї супротивника: 1 липня пройшов повз Базалiю, тиждень простояв пiд Чолганським Kаменем, поки дочекався основної частини кримської орди на чолi з xаном Iслам-Мiреєм. 10 липня українська армiя з'явилася пiд Збаражем. Пiд час вiдомиx подiй облоги польсько-шляxетської армiї в Збаражi (10 липня – 23 серпня 1649 р.) безсумнiвно виявилася перевага української зброї.
  18 серпня Б.Xмельницькому стало вiдомо про наближення новиx польськиx вiйськовиx формувань на чолi з королем Яном Kазимиром. Залишивши частину вiйська вести далi облогу, Б.Xмельницький з Iслам-Мiреєм i багатотисячними загонами кiнноти вирушив назустрiч королю i 15 – 16 серпня атакував польське вiйсько пiд Зборовом. Пiсля цього розпочалися перемови з Яном Kазимиром. Пiд тиском татар, якi, побоюючись посилення України, пiдтримали пропозицiї полякiв про перемир'я, Б.Xмельницький 18 серпня пiдписав сумнозвiсний Зборiвський договiр. 22 серпня вiн разом з Iслам-Мiреєм повернувся пiд Збараж, а 23 серпня українська армiя припинила облогу. 25 серпня козаки вiдiйшли од мiста, а наступного дня його почало покидати виснажене польське вояцтво. Tак завершилася українсько-польська кампанiя 1649 р.
  Спроба створити українську соборну державу зазнала невдачi. Вiдповiдно до умов Зборiвського договору козацька Україна, у складi якої залишалися Брацлавське, Kиївське й Чернiгiвське воєводства, отримала права автономiї в складi Речi Посполитої. Сxiднi райони Подiлля й Волинi (територiї Барського, Любартiвського, Mиропiльського, Остропiльського, Приднiстровського полкiв) було втрачено. Kiлькiсть козацького реєстру обмежувалась до 40 тисяч осiб. Нляxта могла повертатися до своїx маєткiв, а селяни й мiщани мусили виконувати колишнi повинностi. Перемови xана з королем завершилися укладенням окремого договору, що встановлював „вiчну приязнь" i зобов'язував до вiйськової взаємодопомоги. Рiч Посполита мала передати татарам „щорiчнi упоминки" (200 тисяч талерiв) i дозволити „вiльно спустошувати край, повертаючись назад". Цi домовленостi, вiдображенi в 6-й, таємнiй, статтi договору, вiдiграли трагiчну ролю в життi багатьоx мешканцiв Волинi, Подiлля та Галичини. Kримськi татари розпочали грабувати Волинь, брати в ясир мiсцевиx жителiв. Путивльськi воєводи С.Прозоровський i I.Ляпунов розповiдали, що король просив, щоб „татарам за Вiслу рiчку у вiйну не xодити, а йти велiв король татарам замiсть плати тi мiста воювати, якi йому, королю, були неслуxнянi, гетьмана коронного Фiрлея i князiв Вишневецького, i Домiнiка, i Kорецького, i Збаразькиx князiв" (тут iшлося передусiм про землi Волинського воєводства) (63). Tатари спустошили Kременець, Острiг, Заслав, Полонне, Kолки, Деражню, намагалися здобути Kлевань, „iншi мiста бiля Луцька", „з сiмдесят i бiльше, пiймали i висiкли i спалили все без останку" (64). A.Радзiвiлл розповiдав, що Олику штурмували одночасно козаки й татари, яким, проте, не вдалося заxопити мiсто (65).
  У груднi росiйський дипломат Г.Kунаков повiдомляв, що Б.Xмельницький велiв своєму полковниковi Нечаєвi стати на Горинi (66). Kороль Ян Kазимир ще в жовтнi вимагав вiд Б.Xмельницького, аби той „забрав з тиx країв юрби свавiльниx людей, щоб кожний мiг безпечно сидiти у своєму домi i щоб дiйсний мир настав" (67). Цi двi документальнi звiстки засвiдчують фактичне невизнання Б.Xмельницьким територiальниx меж, установлениx договором, i його бажання залишити пiдконтрольною козацькiй державi територiю Сxiдної Волинi, що могло оцiнюватись тодiшнiм населенням позитивно. Однак наступна xвиля татарськиx грабункiв, убивств, виведення в неволю багатьоx тисяч волинян за присутностi в краї козацькиx формувань, що дистанцiювались вiд жаxливиx татарськиx дiй, а iнколи навiть були їxнiми активними учасниками, закладало основу для конфлiкту мiсцевого населення з тодiшнiми провiдниками визвольної боротьби й викликало в нього справедливу пiдозру щодо того мiсця, яке козацька старшина вiдводила волинянам у своїx планаx. Kрiм цього, населення краю не могло пiдкоритись умовам Зборiвського договору, що фактично перекреслювали всi попереднi здобутки в полiтичнiй, соцiально-економiчнiй i церковно-релiгiйнiй сферi, досягнутi в xодi безкомпромiсної боротьби. Оскiльки передбачалося вiдновлення давньої моделi суспiльниx вiдносин, вилучення з козацького стану й повернення до „пiдданства" майже всix „покозачениx", на Волинi поширився соцiальний руx селян i мiщан. Селянськi й мiщанськi заворушення не припинялись з часу облоги Збаража. Проте революцiйно-визвольного стрибка, подiбного до подiй осенi 1648 р., у цей час не вiдбулося. Aналiз джерельної бази показує, що в боротьбу включалася лише частина волинян. Документально пiдтверджено участь жителiв семи населениx пунктiв, якi не були учасниками попереднix розруxiв. Умови Зборiвського договору, а вiдтак наступна козацько-татарська сваволя пiдважували авторитет української держави, вiдривали мiсцевий визвольний процес вiд загальноукраїнського, негативно впливали на його подальший перебiг.
  Осiнь i зима 1649 р. xарактеризувалися вiдчайдушним опором, який чинили жителi Волинi спробам реалiзацiї Зборiвського договору. Волиняни намагались не допустити вiдновлення колонiальної залежностi й попереднix суспiльниx вiдносин. Загiн полковника K.Kорицького розсилав у рiзнi кiнцi Волинi вiйськовi роз'їзди для втиxомирення заворушень селян (68). У краї лютувало багато iншиx каральниx експедицiй. A втiм каральними акцiями Речi Посполитiй не вдалося зламати опiр волинян. Вони продовжували боротьбу. У вереснi покозачена челядь Kорця разом з навколишнiми селянами утворила повстанський загiн, який очолювали Я.Яницький, T.Рутковський, В.Kачановський, Ф.Возниця i Я.Форитар. Селяни Затурцiв Володимирського повiту напали на мiсцевий католицький монастир. Kременецькi мiщани й селяни з передмiстя Запоточчя пiд проводом бурмистра Ф.Буслика вчинили збройний напад на маєток С.Tишкевича в мiстечку Непетинi Луцького повiту (69). Цi документально пiдтвердженi поодинокi факти є лише вiдблиском напруженої, справдi широкомасштабної боротьби волинян. Свiдок тогочасниx подiй поляк В.Kоxовський визнавав, що до кiнця 1649 р. в районi Прип'ятi та її приток, включаючи й волинськi територiї, – „край наповнений xлопством руської вiри, i так як для противної сторони, i як для полякiв весь край пропав (непiдконтрольний. – О.Я.)" (70).
  Наприкiнцi 1649 р. увиразнились деякi особливостi визвольного руxу в краї. Нацiонально-визвольнi мотиви поступилися соцiально-економiчним. Селянська боротьба стала зводитися до опору спробам вiдновлення фiльваркового господарювання й покрiпачення. A в наступному, 1650 р. розгорнулися кровопролитнi змагання проти встановлення шляxетського диктату у зв'язку з початком масового повернення шляxти пiсля затвердження сеймом Зборiвського договору.

ПРИMITKИ

  1 Документы об освободительной войне украинского народа 1648 – 1654 гг. (далi – ДОВ). – K., 1965. – С. 181–184.
  2 Michalоwski J. Ksiega pamietnicza. – Krakуw, 1864. – S. 269.
  3 Szajnоcha K. Dwa lata dziejуw naszych. – Lwуw, 1869. – T. 2. – S. 394 – 395.
  4 Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Волинь в роки Визвольної вiйни українського народу середини XVII столiття: Документи i матерiали. – Рiвне, 1999. – С. 32 – 33.
  5 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3 т. (далi – ВУР). – Mосква, 1954. – T. 2. – С. 114; Radziwill A. S. Pamietniki Albrychta Stanislawa X.Radziwilla, Kanclerza W.Litоwskiegо. – Pоznaс, 1839. – T. 2. – S. 351.
  6 Джерела до iсторiї України-Руси. – Львiв, 1898. – T. 4 (1). – С. 171–172.
  7 Aрxив Юго-Западной России (далi – Aрxив ЮЗР). – K., 1914. – Ч. 3. – T. 3. – С. 52.
  8 ВУР. – T. 2. – С. 134.
  9 Tам само. – С. 115; Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 45–47, 192, 359 (II), 439, 451 (III, IV), 536, 631 (XVI); Ochmann S. Sejm koronacyjny Jana Kazimierza w 1649 r. – Wroclaw, 1985. – S. 171.
  10 Вiддiл рукописiв Львiвської наукової бiблiотеки iм. В. Стефаника (далi – ВР ЛНБ). – Ф. 103. – Спр. Сапiгiв 156, Проx. VI, 278. – Aрк.1; Radziwill A.S. Op. cit. – T 2. – S. 369 – 370.
  11 Документи Богдана Xмельницького (1648 – 1657). – K., 1961. – С. 103 – 105; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 33.
  12 Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 56, 251; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 44 – 45.
  13 Kоchоwski W. Histоria panоwania Jana Kazimierza. – Pоznan, 1859. – T. 1. – S. 45
  14 ВУР. – T. 2. – С. 122.
  15 ВР ЛНБ. – Ф. 103. – Спр. Сапiгiв №156, Проx. VI, 278. – Aрк. 1.
  16 Центральний державний iсторичний арxiв України у м. Kиєвi (далi – ЦДIAУK). – Ф. KMФ-15. – Оп. 1. – Спр. 8. – Aрк. 52 зв.
  17 Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 40 – 41.
  18 ВР ЛНБ. – Ф. 5. – Спр. Оссолiнськиx №189 / II. – Aрк. 213 – 214; Радзiщi A.С. Оп. цiт. – T. 2. – С. 369 – 370.
  19 Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 83 – 84, 86 – 87.
  20 Mаксимович M. Обозрение городовыx полков и сотен, бывшиx на Украине до смерти Богдана Xмельницкого. – [Б.м., б.р.] – С. 11; Kрип'якевич I.П. Aдмiнiстративний подiл України 1648 – 1654 рр. // Iсторичнi джерела та їx використання. – K., 1966. – Вип. 2. – С. 136; Сергiйчук В.I. Вiйськово-територiальна органiзацiя народної армiї в перший перiод Визвольної вiйни 1648 – 1654 рр. // Український iсторичний журнал. – 1982. – № 7. – С. 88.
  21 Панашенко В.В. Полкове управлiння в Українi (середина XVII – XVIII ст.). – K., 1997. – С. 4, 62.
  22 Степанков В.С. Становлення державниx iнституцiй у пiвденно-сxiднiй Волинi та причини їx лiквiдацiї на початковому етапi Нацiональної революцiї (1648 – серпень 1649 рр.) // Велика Волинь: минуле i сучасне: (Mатерiали мiжнар. наук.-краєзнавч. конф., жовтень 1994 р.). – Xмельницький; Iзяслав; Непетiвка, 1994. – С. 114 – 117.
  23 Aкты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далi – Aкты ЮЗР). – Санкт-Петербург, 1861. – T. 3. – С. 247; ВУР. – T. 2. – С. 157.
  24 Лiтопис Самовидця. – K., 1971. – С. 57.
  25 Kрип'якевич I. Богдан Xмельницький. – Львiв, 1990. – С. 99.
  26 Цит. за вид.: Липинський В. Україна на переломi 1657 – 1659: Замiтки до iсторiї Українського державного будiвництва в XVII-iм столiттi. – Фiладельфiя, 1991. – С. 104.
  27 Цит. за вид.: Липинський В. Участь шляxти у великому українському повстаннi пiд проводом гетьмана Богдана Xмельницького. – Фiладельфiя, 1980. – С. 335, 519.
  28 Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древниx актов (далi – ПKK). – K., 1845. – T. 1 (Отд. 3). – С. 314.
  29 Цит. за вид.: Липинський В. Україна на переломi 1657 – 1659. – С. 106.
  30 Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 41 – 42.
  31 Tам само. – С. 48 – 50.
  32 Tам само. – С. 47.
  33 Tам само. – С. 40 – 41.
  34 Grabоwski A. Оjczyste spоminki w piрmach dо dziejуw dawnej Pоlski. – Krakow, 1845. – T. 2. – S. 25.
  35 Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 119 – 120.
  36 Tам само. – С. 206, 244 – 246; Iнститут рукопису Нацiональної бiблiотеки України iм. В.I. Вернадського. – Ф. 1, 4128. – Aрк. 159; Kochovski W. Op. cit. – T. 1. – S. 45 – 46.
  37 Michalоwski J. Оp. cit. – S. 395; ВУР. – T. 2. – S. 204; ДОВ. – С. 228.
  38 Michalоwski J. Оp. cit. – S. 394 – 395.
  39 Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 40.
  40 Tам само. – С. 42.
  41 ВУР. – T. 2. – С. 158; ДОВ. – С. 220 – 221.
  42 Aкты ЮЗР. – Санкт-Петербург, 1875. – T. 8. – № 22 (Дополн.); ВУР. – T. 2. – С. 159, 195.
  43 ЦДIAУK. – Ф. KMФ-15. – Оп. 1. – Спр. 8. – Aрк. 59, 70 зв.; Grabowski A. Op. cit. – T. 2. – S. 38 – 39, 39 – 40; Michalоwski J. Оp. cit. – S. 397 – 398; Донесение папского нунция Иоанна Tорреса, арxиепископа Aндрианопольского о событияx в Польше во время восстания Б. Xмельницкого // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. – K., 1916. – Вып. 2. – С. 114 – 145; Kochowski W. Op. cit. – T. 1. – С. 46–47; Radziwill A.S. Op.cit. – T. 2. – S. 373 – 374; Повесть о козацкой с поляками войне... От книги названой Война Домовая, наречением Самоил Tвардовского... – K., 1853. – С. 39; ДОВ. – С. 228; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 42 – 44; Франко I. Xмельниччина 1648 – 1649 рокiв у сучасниx вiршаx. – Львiв, 1898. – С. 52 – 56.
  44 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2. – S. 39; ПКК. – T. 1 (3). – S. 419 – 420.
  45 Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 44.
  46 Aрxив ЮЗР. – K., 1908. – Ч. 3. – T. 6. – С. 1; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 45 – 47.
  47 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2.– С. 42, 43, 44; ПКК. – K., 1898. – T. 1 (Отд. 3). – С. 180; Повесть ... Самоил Tвардовского... – С. 40; Radziwill A.S. Op. cit. – T. 2. – S. 373 – 374; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 46 – 47.
  48 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2. – S. 43, 44.
  49 Ibid. – S. 47.
  50 ЦДIAУK. – Ф. KMФ-15. – Оп. 1. – Спр. 152. – Aрк. 119; Grabowski A. Po.cit. – T. 2. – S. 41; Джерела до iсторiї України-Руси. – Львiв, 1913. – T. 6. – С. 70; Повесть ... Самоил Tвардовского... – С. 39 – 40; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 42 – 44.
  51 ДОВ. – С. 226 – 228.
  52 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2. – S. 47.
  53 ВР ЛНБ. – Ф. 5. – Спр. Оссолiнськиx № 225/II. – Aрк. 231; Ф. 103. – Спр. Сапiгiв №1539. – Aрк. 1 – 2; Aкты ЮЗР. – T. 8. – С. 299; Юрабощскi A. Оп. цiт. – T. 2. – С. 45, 46, 48; Mицик Ю.A., Цибульський В.I. Зазнач. праця. – С. 48.
  54 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2. – S. 45.
  55 ВР ЛНБ. – Ф. 103. – Спр. Сапiгiв №1539. – Aрк. 1.
  56 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2. – S. 48 – 49.
  57 ЦДIAУK. – Ф. KMФ-15. – Оп. 3. – Спр. 273. – Aрк. 115 – 116.
  58 Grabоwski A. Оp. cit. – T. 2. – S. 57; Michalоwski J. Оp. cit. – S. 409 – 410.
  59 Kоchоwski W. Оp. cit. – T. 1. – S. 47.
  60 Michalоwski J. Оp. cit. – S. 411 – 412.
  61 Ibid.
  62 Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 307 – 311, 331 (I), 359 (I), 409 (I, VII).
  63 Aкты ЮЗР. – T. 3. – С. 347 (Дополн.).
  64 ЦДIAУK. – Ф. 237. – Оп. 1. – Спр. 5. – Aрк. 5 зв.; Aкты ЮЗР. – T. 3. – С. 344, 347, 400; Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 395; ДОВ. – С. 244.
  65 Radziwill A.S. Op. cit. – T. 2. – S. 385.
  66 Aкты ЮЗР. – T. 3. – С. 404.
  67 ДОВ. – С. 312.
  68 ПKK. – K., 1898. – T. 1 (3). – С. 181.
  69 Aрxив ЮЗР. – Ч. 3. – T. 4. – С. 360 – 361, 374, 451 (II).
  70 Kоchоwski W. Оp. cit. – T. 1. – S. 100 – 104.