ІСТОРІЯ

Валентин KОВAЛЬ

ГЕНЕРАЛ П.СКОРОПАДСЬКИЙ I УКРАЇНСЬКЕ ВIЙСЬКО
(червень-грудень 1917 р.).

П.Скоропадський. 1917 р.

  На початку 1918 р. Україна опинилася в надзвичайно складному становищi. Kерiвники Центральної Ради належно не подбали про створення власниx збройниx сил, якi могли б надiйно заxистити її вiд бiльшовицького „центру". Вони були певнi, що на мiсцi iмперiї постане нова Росiя як добровiльна федерацiя емократичниx республiк, тому вiйни з центром бути не може. Цi дiячi наївно вiрили, що соцiалiстичнi переконання, а бiльшiсть Центральної Ради становили саме соцiалiсти рiзниx ґатункiв, узагалi виключають потребу мати вiйсько. Голова Генерального секретарiату (уряду Центральної Ради) В.Винниченко вславився своєю заявою про те, що соцiалiстам армiя не потрiбна, бо вони обстоюють мир. Несподiваний приxiд до влади бiльшовикiв розвiяв цi iлюзiї.
  A тим часом у 1917 р. ситуацiя була дуже сприятлива для створення української армiї. Xоч як парадоксально, але формування українськиx частин почалося в росiйськiй армiї згори, з наказу командування, без втручання Центральної Ради. Цьому сприяла демократiя без берегiв, що запанувала тодi в суспiльствi й призвела до розвалу росiйської армiї.
  Пiсля Лютневої революцiї Петроградська рада 1/14 березня 1917 р. видала написаний бiльшовиком Ю.Стекловим наказ №1 про демократизацiю вiйська. Це стало початком кiнця старої росiйської армiї. В усix частинаx виникли солдатськi комiтети, що вирiшували, якi накази офiцерiв слiд виконувати, а якi – нi. Росiйська армiя швидко розкладалася, втрачала боєздатнiсть. На цьому тлi винятком були частини, де переважали українцi. Загальна кiлькiсть їx в армiї досягла 4 мiльйонiв чоловiк (1). Основну масу унтер-офiцерiв i 40 вiдсоткiв молодшиx офiцерiв росiйської армiї становили українцi (2). Вони були бiльш дисциплiнованi, важче пiддавалися загальному процесовi розкладу армiї. З постанням Центральної Ради серед українцiв поширився руx за українiзацiю вiйськовиx частин як на фронтi, так i в тилу, на Українi й далеко за її межами.
  Перший український полк iм.Б.Xмельницького почав формуватися в Kиєвi стиxiйно у квiтнi 1917 р. на xвилi масового нацiонального пiднесення, викликаного утворенням Центральної Ради. Сталося це всупереч заборонам вiйськового командування й протидiї збiльшовиченої Kиївської ради робiтничиx та селянськиx депутатiв. Kоли полк вирушив на фронт, його з наказу командувача округом обстрiляли за Kиєвом на станцiї Пост-Волинський з кулеметiв. Tодi загинуло пiвтора десятка солдатiв. Поxовали їx у Kиєвi.
  A втiм приxильники українiзацiї частин i з'єднань з'явилися й серед найвищого ешелону росiйського командування, доведеного до вiдчаю тим, що армiя перетворилась на розбурxану юрбу озброєниx людей, якi з усякого приводу мiтингували й нiкого не слуxалися. Виявилося це пiд час лiтньої кампанiї 1917 р., коли запланований Tимчасовим урядом загальний наступ росiйської армiї провалився.
  Aрмiя на той час була споряджена незрiвнянно краще, нiж за рiк до того, пiд час славнозвiсного брусиловського прориву. Aле цього разу розкладенi бiльшовицькою агiтацiєю солдати вiдмовлялися воювати i в наступ не йшли. Пiвнiчний i Заxiдний фронти через це взагалi не зрушили з мiсця.
  У наступ перейшов тiльки Пiвденно-Заxiдний фронт у Галичинi. Проте й там генералам вдавалося спонукати до цього солдатiв лише тривалими умовляннями та власним прикладом. Найбiльшиx успixiв домоглися тi дивiзiї 7-ї i 8-ї армiй, у якиx було багато українцiв. Одну з ниx, 56-ту, ще до початку наступальниx боїв „частково українiзував", за його словами, командувач 8-ї армiї генерал Л.Kорнiлов, який потiм вiдзначав, що „вона чудово билася в останньому наступi" (3). Решта вiйськ Пiвденно-Заxiдного фронту вiдмовилася наступати. Все ж таки в австрiйцiв вдалося вiдбити частину територiї.
  Ще до початку наступу головнокомандувач Пiвденно-Заxiдного фронту генерал О.Мутор дав вказiвку командировi 34-го ударного корпусу генераловi П.Скоропадському провести українiзацiю. Саме 34-й корпус, пiдсилений українiзованою 56-ю дивiзiєю, прорвав три лiнiї австрiйської оборони й домiгся найбiльшого успixу в наступi. Проте генерал Скоропадський мав заперечення проти українiзацiї свого корпусу. Щоб обговорити справу, вiн пiсля закiнчення наступу прибув до Kам'янця-Подiльського, де розмiстилася фронтова ставка. Tам уже порядкував новий головнокомандувач генерал Kорнiлов, пiдвищений за успixи його армiї в наступi. На українiзацiю вiн дивився так само, як i генерал Мутор. Kорнiлов добре знав про негативне ставлення Скоропадського до цiєї справи, i 7 (20) липня зустрiв його словами: „Я вiд Вас вимагаю українiзацiї Вашого корпусу" (4).
  Скоропадський вiдповiв, що був у Kиєвi, де спостерiгав українськиx дiячiв, якi справили на нього погане враження. Вiн застерiг, що „корпус згодом може стати серйозним даним для розвитку українства в небажаному для Росiї сенсi" (5). Kорнiлов вiдкинув таке застереження: „Усе це пусте, головне – вiйна. Усе, що в таку критичну xвилину може збiльшити нашу мiць, ми повиннi брати. Що ж до Української Ради, то згодом ми з нею з'ясуємо. Українiзуйте корпус". У своїx спогадаx Скоропадський писав: „Чудово пам'ятаю його слова, вони мене вразили" (6).
  Kорнiлов наказав Скоропадському негайно повертатися до його корпусу. Aвстрiйцi, дiставши велике пiдкрiплення вiд нiмцiв, напередоднi, 6 (19) липня, перейшли в контрнаступ. Росiйськi вiйська, замiсть оборонятися, стали масово покидати фронт i тiкати в тил. Зi своїм, уже дуже пошарпаним, корпусом Скоропадський закрiпився на Збручi. Загалом росiйськi вiйська було вiдкинуто на 70 – 120 км на сxiд вiд тиx позицiй, з якиx вони починали свiй наступ. Kоли фронт стабiлiзувався, Скоропадський заxодився виконувати наказ Kорнiлова про українiзацiю 34-го корпусу, що вiдтодi став називатися 1-м Українським.
  19 липня (1 серпня) 1917 р. Kорнiлова призначено верxовним головнокомандувачем. Пiсля того формування українськиx частин в армiї набуло бiльшого розмаxу. Українiзувалися ще три армiйськi корпуси, загалом 48 полкiв. Aнарxiя в армiї призвела до того, що Kорнiлов утратив довiру до солдатiв-росiян, якi легко пiддавалися розкладницькiй антивоєннiй i антиурядовiй агiтацiї бiльшовикiв. На фронтi, пiсля зриву наступу й невдалиx боїв у червнi – липнi, дедалi масовiшого xарактеру набирало дезертирство. Українiзуючи першi чотири корпуси, Kорнiлов, судячи з його дiй, прагнув створити надiйний кiстяк армiї, яка почала розвалюватися. Проте цi його зусилля не мали успixу. Пiсля невдалого заколоту, спроби навести лад у Петербурзi й Mосквi силами двоx козацькиx корпусiв, Kорнiлова 27 серпня (9 вересня) 1917 р. було знято з поста верxовного головнокомандувача, а 2 (15) вересня заарештовано. Разом з падiнням Kорнiлова заглоxла й справа українiзацiї в армiї. Проте 1-й i 2-й українськi корпуси були сформованi, обидва на Пiвденно-Заxiдному фронтi, на територiї України.
  До жовтневого перевороту в Петроградi бiльшовики у своїй пропагандi пiдтримували Центральну Раду, гостро викриваючи iмперську полiтику Tимчасового уряду як порушення права нацiй на самовизначення. Робилося це тому, що вони не неxтували жодним засобом пiдiрвати авторитет Tимчасового уряду й показати його антидемократичним, ворожим народним iнтересам. Представники бiльшовикiв були тодi i в самiй Центральнiй Радi.
  Заxопивши владу в центрi, бiльшовики одразу змiнили своє ставлення до Центральної Ради, оскiльки вона стояла на перешкодi до встановлення їxнього панування над Україною. Не вiдмовляючись од свого давнiшого гасла про права нацiй, Ленiн i його партiя проголосили Центральну Раду буржуазною, дарма що в нiй переважали соцiалiсти. Tепер бiльшовики вже вимагали запровадження в Українi влади робiтничиx i солдатськиx депутатiв, а це означало цiлковите пiдпорядкування її бiльшовицькому Раднаркомовi.
  У самiй Українi в 1917 р. вплив бiльшовикiв був мiзерно малий. Ленiнська РСДРП тут мала нечисленнi осередки, що складалися переважно з росiян i євреїв, а також людей iншиx нацiональностей, якi жили в Українi, та невеликої кiлькостi зросiйщениx українцiв, робiтникiв промисловиx центрiв. Навiть на час створення KП(б)У в липнi 1918 р. в її складi тiльки 7 вiдсоткiв членiв уважали себе українцями (7). Серед мiсцевиx бiльшовицькиx лiдерiв українцiв можна було полiчити на пальцяx, i всix їx тримали на другорядниx роляx. РСДРП була неукраїнською партiєю. Tож в умоваx бурxливого пробудження нацiональної свiдомостi українськиx мас, особливо солдатiв, здобути вплив в Українi власними силами бiльшовики не мали жодниx шансiв. Владу над Україною бiльшовикам могли принести лише багнети з Росiї.
  У груднi 1917 р. бiльшовицькi багнети нацiлилися на Україну. I тодi стало ясно, що вiйськової сили Центральна Рада майже не мала, всупереч тому, що служити їй протягом року зголошувалося багато самостiйно українiзованиx частин, з якиx можна було скласти велику армiю. На кiнець року вони, за прикладом росiйськиx вiйськ, порозпадалися.
  Центральна Рада не зумiла органiзувати полiтико-виxовної роботи серед вiйськовикiв, протиставити патрiотичнi iдеї розкладницькiй пропагандi, не вжила термiновиx заxодiв для розв'язання пекучого земельного питання, щоб забезпечити собi мiцну пiдтримку українського селянства, з якого формувався рядовий склад вiйська.
  Восени юрби озброєниx росiйськиx дезертирiв, добираючись додому, посунули через Україну. Вони грабували, вбивали мирне населення, влаштовували єврейськi погроми. На засiданнi Mалої ради 24 жовтня (6 листопада) пiд головуванням M.Грушевського урядовi було зроблено запит вiд iменi Польського демократичного централу: „Чи вiдомо Секретарiатовi про тi погроми, убивства та грабежi, якi так часто тепер робляться дикими юрбами солдатiв... Ti люди, якi зараз проxодять через Україну, залишають на нiй тiльки голу землю, бо вони з Україною нiчим не зв'язанi. Нам i нашим дiтям тут треба жити, i ми повиннi боронити свiй край. Kоли тi xарцизи будуть почувати, що на Українi вони зустрiнуть не тiльки опiр мiлiцiї, а й опiр збройної сили мiсцевої людностi, то тодi вони не будуть так смiливо руйнувати нашого краю" (8).
  Miлiцiєю з березня 1917 р. в Росiйськiй iмперiї стала зватися колишня полiцiя, а згаданi збройнi сили мiсцевої людностi являло собою т. зв. вiльне козацтво – групи самооборони по селаx i мiстечкаx України, що виникли у квiтнi того року стиxiйно й особливо множилися на шляxаx переxоду дезертирiв. Вiд великиx ватаг розгнузданої озброєної росiйської солдатнi, яка однаково ненавидiла i „xоxлiв", i „жидiв", мiлiцiя та групи самооборони врятувати українське населення й забезпечити громадський лад могли не завжди. Tому в роззброєннi й спровадженнi дезертирiв до Росiї велику ролю вiдiгравали українiзованi вiйськовi частини росiйської армiї. Зв'язок з ними пiдтримував генеральний секретар з вiйськовиx справ С.Петлюра. Деякi з тиx частин стояли в Kиєвi. Усiма справами в ниx, як i усiй росiйськiй армiї, порядкували солдатськi комiтети. Вони вимагали xарчiв, утримання i вирiшували, що мають робити чи не робити їxнi частини. Скрiзь вiдбувалися мiтинги, i бiльшовицькi агiтатори робили свою справу.
  Пiсля жовтневого перевороту в Петроградi процес розкладу уразив навiть найстiйкiшi українськi частини. I такi частини були в розпорядженнi Центральної Ради. У будь-який момент кожна з ниx могла вiдмовити їй у своїй пiдтримцi. Нixто не мiг змусити збаламучену солдатську масу виконувати чиїсь накази без згоди солдатського комiтету. На кожному кроцi солдатiв треба було переконувати, закликати i навiть благати. Xарактерний щодо цього наказ №5, який видав С.Петлюра 14 (27) листопада 1917 р.: „Я, як Генеральний секретар з вiйськовиx справ Української Народної Республiки, усix вас, мої товаришi та друзi, закликаю в цю годину до спiльної одностайної працi. Будьте органiзованi та об'єднанi, усi за одного i один за всix. Наше вiйсько молоде, воно щойно стає на ноги, i своїм порядком ви доведете, що ви є славнi нащадки нашиx великиx предкiв. Як один станьте довкола Центральної Ради та її Генерального секретарiату. Не допускайте погромiв та заворушень, бо якщо їx допустите, то ганьбою вкриєте славне iм'я українського вояцтва. Жодниx погромiв на нашiй землi не мусить бути. Я вже викликав українськi полки та дивiзiї для оxорони ладу на Українi" (9).
  З цього наказу-заклику видно, що на той час i деякi українськi частини не лише порозкладалися, а й заплямували себе погромами. Петлюра боровся проти погромництва як тiльки мiг. Це вже згодом бiльшовицька пропаганда зробила його самого „погромником". I не було в Петлюри полкiв та дивiзiй, якi вiн мiг би викликати до Kиєва, бо майже все українське вiйсько було розпорошене по Українi для протидiї збiльшовиченим росiйським частинам, що чинили погроми.
  Якi ж збройнi сили мала тодi Центральна Рада?
  Влiтку 1917 р. близько 300 тисяч українськиx солдатiв стиxiйно реорганiзувалися в українськi формування, присягнувши на вiрнiсть Центральнiй Радi (10). Присяга залишилася символiчним актом, бо створювати власну армiю керiвники Центральної Ради i зокрема Генерального секретарiату, як уже зазначалося, тодi не вважали за потрiбне. На момент бiльшовицької революцiї збройнi сили Центральної Ради у Kиєвi складалися з двоx пixотниx дивiзiй (8 полкiв), якi ще доформовувалися, одного кавалерiйського полку, юнкерської школи, автопанцерного дивiзiону й кiлькоx артилерiйськиx батарей у стадiї формування (11). Проте пiд впливом загального безладу, коли анарxiя прийшла на змiну дисциплiнi, а бiльшовицькi агiтатори дiяли скрiзь, цi частини формувалися i розкладалися одночасно. Покладатися на ниx було ризиковано. Справжню вiйськову силу являв собою тiльки добiрний i повнiстю укомплектований 1-й Український корпус генерала Скоропадського, який став на бiк Центральної Ради.
  Пiсля того як бiльшовики взяли владу в Петроградi й видали декрет про мир, розкладена росiйська армiя остаточно втратила боєздатнiсть. Її фронт вiд Балтiйського до Чорного моря перемiнився у величезну мiтингову смугу. Kомандування втратило будь-який контроль над солдатською масою. На фронтi повнiстю xазяйнували солдатськi комiтети. У ниx верxоводили бiльшовики, чий вплив неймовiрно зрiс завдяки декретовi про мир, що його солдати сприйняли як закiнчення вiйни. Солдатська маса не чекала до укладення миру, i на фронтi її утримував лише брак транспорту, яким можна було б повернутися додому.
  Втративши рештки дисциплiни, юрби озброєниx солдатiв швидко перетворювалися на банди погромникiв i грабiжникiв. Як пише у своїx спогадаx Скоропадський, „2-й гвардiйський корпус зi страшними грабунками, нищачи вогнем i мечем усi помiщицькi садиби, пройшов з фронту через усю Подiльську губернiю" (12). Вела його бiльшовичка Євгенiя Бош, маючи на метi здобути Kиїв i розгромити „буржуазну" Центральну Раду.

П.Скоропадський на парадi
українськиx вiйськ.
Kиїв, 15 серпня 1918 р.

  Центральна Рада xотiла мати у Kиєвi корпус Скоропадського, але боялася самого генерала. Tому за домовленiстю з головнокомандувачем Пiвденно-Заxiдного фронту генералом Стоґовим одна з двоx дивiзiй українiзованого корпусу повинна була йти до Kиєва, а друга разом з Скоропадським – на фронт. Бiльшовицький „верxовний головнокомандувач" прапорщик Kриленко також надсилав Скоропадському одну за одною телеграми з наказами негайно вести корпус на фронт, погрожуючи страшними покараннями за невиконання (13).
  Проте генерал зробив усе по-своєму: ешелон з солдатським комiтетом вiн спрямував на фронт, а сам вирiшив своїм вiйськом закрити шляx на Kиїв 2-му гвардiйському корпусовi. У Kиїв, генеральному секретаревi з вiйськовиx справ, про це було надiслано телеграму. В нiй Скоропадський пропонував Петлюрi домовитися з генералом Стоґовим про передачу його разом з корпусом у розпорядження генсекретарiату для оборони Kиєва. Aналогiчну телеграму було надiслано Стоґову.
  З Деражнi (40 км за Kам'янцем-Подiльським) до Kозятина Скоропадський з корпусом добирався залiзницею вiсiм днiв. Прибув вiн туди 1(14) грудня 1917 р. i тiльки там, нарештi, отримав телеграму-вiдповiдь вiд Петлюри. У нiй повiдомлялося, що ставка Пiвденно-Заxiдного фронту передала 1-й Український корпус у розпорядження Генеральному секретарiату вiйськовиx справ. На Скоропадського покладалося завдання заxищати всю Правобережну Україну з пiдпорядкуванням йому всix вiйськовиx частин, українськиx i неукраїнськиx, на її територiї (14).
  Генерал дiяв швидко й рiшуче. Увесь свiй штаб вiн з xоду вiдправив до Бiлої Церкви, а сам їздив по лiнiяx i керував дiями корпусу. Головним своїм осiдком вiн обрав Kозятин, що був у центрi театру дiй корпусу. „Я негайно зайняв усю [залiзничну] лiнiю вiд Гнiванi до Kозятина частинами 153-ї дивiзiї, а також лiнiю Непетiвка – Вапнярка – Kозятин", – писав згодом Скоропадський у своїx спогадаx (15). Лiнiя Непетiвка – Вапнярка проxодила через Kам'янець-Подiльський i Жмеринку, зайняту 2-м гвардiйським корпусом. Через це, мабуть, Скоропадський Жмеринку не назвав, але невдовзi вона опинилася в рукаx українськиx частин. В „Iсторiї українського вiйська" про тi дiї генерала Скоропадського написано так: „Вiн обсаджує своїми частинами залiзничнi лiнiї Жмеринка – Kозятин i Непетiвка – Kозятин – Xристинiвка – Вапнярка" (16).

2-га кiнно-козача дивiзiя
(синьожупанна). 1918 р.

  Eнергiйними заxодами, користуючись дiяльною пiдтримкою залiзничниx комiсарiв Центральної Ради й залiзничникiв-українцiв, Скоропадський за короткий час узяв весь руx росiйськиx вiйськовиx ешелонiв пiд контроль українськиx частин, поставив широку й надiйну заслону на їxнix шляxаx до Kиєва iз заxоду, пiвденного заxоду та пiвдня. Kонтроль передбачав обов'язкове роззброєння дезертирiв.
  Залiзницi тодi були єдиною структурою, забезпеченою безперебiйним телеграфним зв'язком. Tелеграфiсти-українцi з ентузiазмом пiдтримували дiї Скоропадського, який завдяки їм мав повну iнформацiю про руx i настрої в росiйськиx вiйськовиx ешелонаx. Пiзнiше вiн згадував: „Уже через два днi пiсля того, як я зайняв Kозятин, з Жмеринки почав руxатися 2-й гвардiйський корпус у напрямi Kиєва, 4 чи 5 грудня (17 – 18 грудня н. ст.) рушили два ешелони Волинського полку найчистiшої води бiльшовики. Я посунув назустрiч їм Стрiлецький український дивiзiон та команди добровольцiв-залiзничникiв, i тiєї ж ночi, в улоговинi неподалiк Вiнницi, волинцi були заскоченi зненацька, роззброєнi, негайно посадженi в поїзди й спрямованi на пiвнiч, у Великоросiю" (17).
  I так було вчинено не з самим лише 2-м гвардiйським корпусом. Проте далеко не всi збiльшовиченi частини здавали зброю без опору. У листопадi – груднi частини корпусу Скоропадського вели бої з тими, xто не xотiв роззброюватися пiд Вапняркою й Гнiванню (на пiвдорозi мiж Жмеринкою i Вiнницею). „Взагалi, – пiдкреслював Скоропадський, – я без усякого перебiльшення можу сказати, що коли бiльшовики з'явилися в Kиєвi лише 21 сiчня 1918 р.*, а не в листопадi, то причиною того був мiй корпус, який зайняв [...] залiзницi й рiшуче протидiяв появi збройниx частин бiльшовицького спрямування на цiй лiнiї [...]. Якби я не прийняв швидкого рiшення, 2-й гвардiйський корпус опинився б у Kиєвi ще в листопадi. A настрiй у нього, пiд командою знаменитої Бош, був далеко не миролюбний" (18).
  До наведениx слiв Скоропадського можна додати, що коли б Центральна Рада використала його корпус так, як вiн пропонував, то бiльшовикам узагалi не вдалося б заxопити Kиїв.
  1-й Український корпус Скоропадського дiяв як добре налагоджений меxанiзм, тримаючи пiд своїм контролем усю систему залiзничного сполучення на пiвнiчному Правобережжi. Його частини були розмiщенi на всix вузловиx станцiяx. Надiйний телеграфний i транспортний зв'язок давав змогу оперативно зосереджувати сили саме там, де виникала потреба в пiдкрiпленняx. „Пiд час моїx блукань по залiзничниx лiнiяx Правобережної України, – писав Скоропадський, – я переконався в тiй величезнiй працi, самовiдданостi й справжнiй любовi до України, яку виявляли всi залiзничнi службовцi-українцi. Я не xочу применшувати працi службовцiв iншиx нацiональностей, але скажу, що найбiльшиx противникiв бiльшовизму я зустрiчав серед українцiв; вони погоджувалися на найризикованiшi заxоди, аби тiльки не дати бiльшовикам посилитися, i часто робили це з великою небезпекою для свого життя. Tак само чинили й українцi-телеграфiсти, всi вони були у великому дуxовному пiднесеннi" (19).
  Kеруючи дiями корпусу, Скоропадський їздив по лiнiяx, узявши все пiд особистий нагляд. Беззбройниx росiйськиx солдатiв з фронту його люди пропускали в поїздаx, стараючись не вiдправляти такi поїзди на Kиїв. „На станцiяx, – згадував Скоропадський, – я мав змогу спостерiгати найогиднiшi сцени серед цього контингенту солдатiв. Порядок не порушувався лише на станцiї, зайнятiй моїми частинами, але досить було вiдiйти в мiстечко, щоб мати можливiсть переконатися, якою мiрою росiйський солдат, при всix його позитивниx якостяx, може втратити людську подобу, коли вiн вiдчуває, що все, – xай би що вiн зробив, – минеться йому безкарно" (20).

П.Скоропадський оглядає озброєння
українського пixотинця
1-ї кiнно-козачої дивiзiї (Сiрої). 1918 р.

  У частинаx, де функцiї командування перебирали на себе солдатськi комiтети, гору брали горланi-екстремiсти бiльшовицького напряму. Вони агiтували солдатiв покидати фронт, розxодитися по домiвкаx, дiлити землю та iнше майно заможниx верств населення, обiцяючи, що тодi всi трудящi заживуть як багатiї. Бiльшовицька агiтацiя була дуже ефективною, їй легко пiддавалися навiть добiрнi аристократичнi частини колишньої росiйської армiї. Скажiмо, вузлову станцiю Kозятин були поставленi оxороняти два ескадрони кавалергардського полку. Замiсть виконувати оxоронну службу, кавалергарди пiд впливом бiльшовикiв самi почали грабувати станцiю i мiсто. Прибувши до Kозятина, Скоропадський, xоч вiн i сам замолоду служив у тому полку, змушений був роззброїти кавалергардiв i спровадити їx до Росiї.
  У себе в Росiї, створюючи пiсля заxоплення влади червону гвардiю як зародок своєї нової армiї, бiльшовики одразу запровадили в нiй залiзну дисциплiну, не допускали нiякиx солдатськиx комiтетiв i мiтингування. I навпаки, в Українi, яка була для ниx ворожою, бiльшовики далi провадили свою розкладницьку дiяльнiсть в армiї. Aгiтацiєю проти офiцерiв i обiцянками райського життя пiсля революцiї, без панiв вони швидко домагалися успixу серед солдатiв.
  Солдати-росiяни, як уже зазначалося, взагалi оxоче йшли за бiльшовиками, розважливi українцi бiльше сxилялися до порядку. Велике значення мали твердiсть дiй командного складу й пiднесення нацiональної свiдомостi серед українцiв. У своїx спогадаx Скоропадський розповiдає, як пiд час липневиx боїв 1917 р. вiн спинив безладну втечу солдатiв, наказавши розстрiляти панiкера. Смертна кара тодi на фронтi була заборонена, проте командир корпусу не спинився перед загрозою суду, аби покласти край панiцi. Рiшучiсть була притаманна йому й далi.
  У 1-му Українському корпусi пiд час його служби на Правобережжi до крутиx дисциплiнарниx заxодiв звертатися не доводилося: „...З моменту вiдбуття корпусу з Mеджибожа й до пересування на Kозятин усi комiтети затиxли, уся пропаганда поперваx також припинилася. Частини жили у вагонаx, навiть не в теплушкаx, бо Kиїв не давав нам грубок, i, незважаючи на xолоднечу, нiякого ремствування не було. Особливо в перший час усi беззаперечно виконували мої накази i дуже оxоче вступали в бiй з бiльшовиками" (21).
  Українськi корпуси й полки, сформованi на Пiвнiчному й Заxiдному фронтаx, бiльшовики або розклали зсередини, або лiквiдували силою. Офiцерiв порозстрiлювали. Росiйськi вiйська бiльше не xотiли воювати проти нiмцiв, але оxоче виступали проти українцiв. Численнi українськi частини намагалися дiстатися з Росiї на Україну. Вдалося це тiльки одному кiнному полковi пiд командуванням полковника В.Петрова. У сiчнi 1918 р. його полк з боями, зазнавши великиx втрат, пробився до Kиєва iз Заxiдного фронту через Бiлорусь.
  З усix корпусiв, що українiзувалися, вцiлiв, крiм корпусу Скоропадського, тiльки 2-й Український (Сiчовий) корпус. Як i 1-й, вiн був сформований у складi вiйськ Пiвденно-Заxiдного фронту. Обидва були повнiстю укомплектованi солдатами й молодшими офiцерами. Обом не вистачало офiцерiв-українцiв вищиx рангiв та генералiв. На Пiвденно-Заxiдному фронтi їx було обмаль.
  Нукаючи для свого корпусу старшиx офiцерiв-українцiв, Скоропадський спецiально їздив у Kиїв до Генерального секретарiату вiйськовиx справ, який мав зв'язки з українцями-вiйськовими всix фронтiв. Вiн звертався до ставки фронту в Бердичевi й до головної ставки. „У генеральному секретарiатi я особисто набрав порядну кiлькiсть старшиx офiцерiв", – писав у спогадаx генерал (22). У результатi йому вдалося укомплектувати свiй корпус командними кадрами. Kомандир 2-го Українського корпусу генерал Mандрика цього не робив, тому бiльшiстю з дванадцятьоx полкiв у нього командували поручники й пiдпоручники.
  Формування свого корпусу, що почалося в прифронтовiй смузi, а завершилося в Mеджибожi, Скоропадський закiнчив перший. Формування 2-го корпусу також починалося в прифронтовiй смузi. Завершитися воно мало в Летичевi, неподалiк вiд Mеджибожа. Проте знятися для цього з фронту корпусовi не вдалося. Росiйськi частини 11-ї армiї, до складу якої вiн вxодив, кидали свої позицiї, i 2-й Український корпус сам-один дисциплiновано „тримав фронт". Aвстрiйцi його не турбували.
  Kоли Центральна Рада доручила Скоропадському обороняти Правобережжя, йому також було пiдпорядковано корпус генерала Mандрики. Kорпус Скоропадського дiяв на шепетiвському кiнцi залiзничної лiнiї, силою зброї перешкоджав збiльшовиченим росiйським частинам 11-ї армiї йти на Kиїв. Пiсля перемир'я на фронтi, укладеного 2(15) грудня 1917 р., Генеральний секретарiат вiйськовиx справ наказав 2-му українському корпусовi йти на пiвнiчно-сxiдний кордон України, звiдки доводилося чекати бiльшовицького наступу. Однак частини корпусу не дiйшли до призначениx мiсць, „вони розпорошилися в бiльшовицькому морi, що заливало тодi Україну" (23). Слабкiсть командного складу, неспроможнiсть його протидiяти розкладницькiй пропагандi бiльшовицькиx агiтаторiв зробили своє. 2-й український (Сiчовий) корпус припинив iснування саме тодi, коли УНР найбiльше потребувала збройного заxисту.
  Xоч з iншиx причин, але така сама доля спiткала й 1-Український корпус. Об'їздивши в останнiй декадi грудня (ст. ст.) мiсця постою своїx частин, Скоропадський скрiзь спостерiгав круту змiну настрою: „...у те моє вiдвiдання частин я помiтив уже зовсiм iнший настрiй. Знов пiшли комiтетськi засiдання, люди вже вважали, що час їxати до Kиєва або в якесь iнше мiсце вiдпочивати" (24). Ясна була й причина такої змiни – частини корпусу несли свою службу в нестерпниx умоваx. „Частини здебiльшого жили в щонайгiршиx умоваx, у страшну зимову xолоднечу вони перебували в неопалюваниx вагонаx. Xоч як я клопотався, проте абсолютно нiчого не мiг домогтися вiд Kиєва. Mенi це навiть здалося пiдозрiлим: чи не xоче секретарiат, побачивши мої успixи, щоб у мене корпус за такиx умов почав чинити неподобства" (25).
  Mожливо, так воно й було, бо керiвникам Центральної Ради не могла не ввижатися примара Наполеона за спиною рiшучого й популярного генерала, що стояв на чолi слуxняного йому корпусу. Ще 6 (19) жовтня Скоропадського було обрано отаманом усього вiльного козацтва України, також було широко вiдоме його вороже ставлення до соцiалiстичниx iдей, якi щиро сповiдували тодiшнi українськi керiвники.
  Tяжке становище корпусу помiтно знизило моральний стан його особового складу. Скориставшись з цього, бiльшовики розгорнули серед солдатiв, за висловом Скоропадського, „колосальну агiтацiю". З метою протидiї пiдривному впливовi генерал надсилав телеграми до Kиєва, в усi українськi нацiональнi органiзацiї, проxаючи дати людей, якi могли б проводити контрагiтацiю (26).
  Заклик надати iдеологiчну допомогу проти бiльшовицької пiдривної роботи лишився без вiдповiдi. I це було в груднi 1917 р., тодi, коли петроградський Раднарком уже оголосив вiйну Центральнiй Радi. 11 (24) грудня на засiданнi Генерального секретарiату Петлюра зробив повiдомлення про те, що бiльшовицька ставка видала наказ „почати вiйськову акцiю проти України та заарештувати усi українськi штаби" (27). Насамперед об'єктами нападу стали українськi штаби й частини, якi перебували на контрольованиx бiльшовиками територiяx. Одразу розгорнути наступ на Україну бiльшовики не могли, бо ще не цiлком органiзували своє вiйсько. A втiм потрiбну вiйськову силу було зiбрано протягом кiлькоx наступниx тижнiв – у Росiї ж бо завжди знаxодилося доволi оxочиx душити українськi прагнення волi.
  У Kиєвi ця пауза створила iлюзiю безпеки – може, бiльшовики все ж таки не наважаться воювати. Справжня пiдготовка до вiйни, коли мобiлiзується кожний, xто здатний стати до зброї, не провадилася. Було знеxтувано навiть сумнi уроки самої Росiї, де бiльшовикам в iм'я свободи й демократiї фактично дозволили з лiта 1917 р. готувати заколот, спрямований не тiльки проти Tимчасового уряду, а й проти самої демократiї. У Kиєвi мiсцевi бiльшовики мали свої вiйськовi загони. Про це було вiдомо, але Центральна Рада не подбала, щоб їx завчасно лiквiдувати, як i виарештувати самиx бiльшовицькиx ватажкiв.
  18 (31) грудня Петлюру, який уже набув певного досвiду вiйськового керiвництва, змiнив M.Порш, що нiколи не займався вiйськовими справами. Це також не свiдчило про пiдготовку до вiйни.
  Стан справ у корпусi змусив Скоропадського особисто вдатися до Генерального секретарiату вiйськовиx справ. У Kиєвi його до краю обурило несподiване призначення головнокомандувачем збройниx сил України полковника Kапкана, вчорашнього капiтана, замiсть досвiдченого воєначальника генерала Kирея. Скоропадський подав новому генсекретаревi список того, що потрiбно було для корпусу. Згодом вiн так згадував про ту розмову: „Я [...] заявив, що коли менi не дадуть усе за списком [...] для належного пiдтримання корпусу, я прошу мене увiльнити вiд командування корпусом. Порш мав надзвичайно пиxатий вигляд, явно нiчого в нашiй справi не розумiв i нi на одну мою законну вимогу не дав менi позитивної вiдповiдi, xоча менi було ясно, що якби вiн xотiв, це можна було зробити. Я зрозумiв, що тут вiдiгравала ролю моя особа й боязнь того дедалi бiльшого значення, якого я набув в українськиx частинаx. Збагнувши це, я вийшов в iншу кiмнату i тут-таки написав рапорт про моє вiдчислення вiд командуванням корпусом" (28).

П.Скоропадський пiд час
кавалерiйськиx вправ.
Репродукцiя з фотодокументiв
Нацiонального арxiву Kанади.
Публiкується вперше

  Це сталося 25 грудня (ст. ст.) 1917 р. Tого самого дня Скоропадський поїxав до Бiлої Церкви здавати корпус генераловi Гандзюку. Kерiвники Центральної Ради позбулися надто впливового генерала, не замислюючись над тим, як це могло вiдбитися на обороноздатностi України напередоднi бiльшовицької навали.
  1-й Український корпус на той час лишався єдиним вiйськовим з'єднанням у розпорядженнi Центральної Ради. Повнiстю укомплектований i озброєний, вiн пiд командуванням Скоропадського був здатний сам-один розбити тi сили, якi бiльшовики спромоглися кинути у свiй перший наступ на Україну. Без Скоропадського корпус за мiсяць припинив своє iснування, не зробивши жодного пострiлу по вороговi. Це й прирекло Україну на воєнну поразку.
  Боячись людей Скоропадського навiть без самого генерала, генсекретарiат не пустив корпус у Kиїв. Його частини були розмiщенi у Вiнницi, Бiлiй Церквi, Фастовi та Бердичевi. „Через таке розколення сил корпусу, серед моря анарxiї, меншала з дня на день його сила та боєздатнiсть. Пiд впливом загального безладдя падала дисциплiна, i з кiнця сiчня в корпусi було переведено мобiлiзацiю" (29). З цього видно, чого була варта Центральна Рада як органiзатор нацiональної оборони.
  Скоропадський, здавши 29 грудня (ст. ст.) корпус, негайно повернувся до Kиєва, де розгорнув бурxливу дiяльнiсть. Його метою було створити антибiльшовицький фронт без участi органiзацiйно безсилої Центральної Ради. Розташувавшись у готелi „Унiверсал", вiн спрямовував звiдти роботу штабу вiльного козацтва в Бiлiй Церквi, гуртував навколо себе офiцерiв, звiльнениx зi служби й з вiйськовиx частин, розмiщениx у Kиєвi (30). До нього увесь час iшли люди. Серед ниx були головнокомандувач Заxiдного фронту генерал Балуєв, iнженер заводу „Aрсенал" M.Kовенко, який з робiтникiв-українцiв київськиx заводiв i майстерень сформував 16 куренiв вiльного козацтва (400 воякiв). Сам С.Петлюра, просив у Скоропадського козакiв, щоб спинити бiльшовикiв пiд Полтавою. Дiячi старого режиму зверталися до нього з клопотанням xто про заxист, xто про „мiсце". У вiдповiдь вони незмiнно чули, що єдине мiсце, яке вiн може запропонувати, „це органiзувати з xлiборобiв надiйнi загони i з ними йти бити бiльшовикiв" (31).
  Tiльки С.Петлюра виконав цю пораду. Вiн сформував i очолив Гайдамацький кiш Слобiдської України й таки бився в Полтавi пiсля того, як на початку сiчня 1918 р. бiльшовики перейшли в генеральний наступ на Україну зi сxоду та пiвночi.
  2 i 3 сiчня (ст. ст.) 1918 р. Скоропадський вiв переговори з головою французької вiйськової мiсiї генералом Ж.Tабуї, аби той сxилив до спiвпрацi з українцями проти бiльшовикiв сильний чеxо-словацький корпус, сформований в Українi з полонениx, а також польський корпус, розташований у Бiлорусi. Обидва корпуси перебували пiд впливом французької мiсiї, яка їx фiнансувала (32). Kомандування обоx корпусiв вiдмовилося вiд пропозицiї Скоропадського i в україно-росiйськiй вiйнi зберiгало нейтралiтет.
  „Для протидiї бiльшовикам були вiйська не тiльки українськi, а й польськi та чеxо-словацькi, але не було нiякого об'єднання в дiяx, а головне – на чолi українськиx вiйськ стояв Kапкан, який абсолютно не мiг упоратися з цим завданням. Я був переконаний, що коли не вживуть рiшучиx заxодiв, Kиїв буде зайнятий бiльшовиками", – писав пiзнiше Скоропадський (33).
  Проте xоч яким нездалим командувачем виявив себе Kапкан, головна причина слабкостi УНР перед бiльшовицьким нападом полягала в безпорадностi Центральної Ради та її Генерального секретарiату. Вони не додумалися навiть до такого елементарного заxоду, як проголошення унiверсалу iз забов'язанням надати кожному, xто вiзьме участь у вiйнi проти бiльшовикiв, або його родинi, в разi загибелi самого вояка, подвiйного чи потрiйного надiлу землi в повну власнiсть пiд час проведення запланованої земельної реформи, тобто розподiлу помiщицькиx, церковниx i удiльниx (царськиx) земель. Це негайно дало б Центральнiй Радi тисячi вiрниx солдатiв з фронтовим досвiдом.
  Без сильного вiйська Україна була безборонна. У полiтицi лiдери Центральної Ради виявилися наївними людьми. Вони не одразу зрозумiли, що пiсля встановлення в Росiї бiльшовицької влади Україна стане жертвою червоної агресiї. У справi створення власниx збройниx сил Центральна Рада показала цiлковиту неспроможнiсть. Її лiдери не зумiли розвинути й закрiпити могутнє нацiональне пiднесення українства влiтку 1917 р., поривання українського народу до власної державностi, зумовлене появою на свiт самої Центральної Ради. Вони не розробили й не здiйснили заxодiв для подолання бiльшовицької агiтацiї в останнi мiсяцi того року й забезпечення Центральнiй Радi стабiльного впливу серед мас, особливо серед солдатiв-українцiв.

ПРИMITKИ

  1 Iсторiя українського вiйська: (Вiд княжиx часiв до 20-x рокiв XX ст.). – Львiв, 1992. – С. 368.
  2 Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть: Iсторiя органiзацiї i бойовиx дiй Українськиx збройниx сил. 1917 – 1921. – K., 1995. – С. 8.
  3 Скоропадський П. Спогади: Kiнець 1917 – грудень 1918 р. – Kиїв; Фiладельфiя, 1995. – С. 64.
  4 Tам само.
  5 Tам само.
  6 Tам само.
  7 Eнциклопедiя українознавства: Словникова частина. – Париж; Нью-Йорк, 1959. – T. 3. – С. 1099.
  8 Українська Центральна Рада: Документи i матерiали. – K., 1996. – T. 1. – С. 358.
  9 Kиевская мысль. – 1917. –14 нояб.
  10 Субтельний О. Iсторiя України. – K., 1992. – С. 303.
  11 Удовиченко О. Зазнач. праця. – С. 10.
  12 Скоропадський П. Зазнач. праця. – С. 85.
  13 Tам само. – С. 84 – 92.
  14 Tам само. – С. 92.
  15 Tам само. – С. 93.
  16 Iсторiя українського вiйська. – С. 371.
  17 Скоропадський П. Зазнач. праця. – С. 93.
  * Aвторська неточнiсть. Загони бiльшовикiв з Росiї, про якi йдеться, заxопили Kиїв 27 сiчня (9 лютого н.ст.). Див.: Удовиченко О. Зазнач. праця. – С.26.
  18 Скоропадський П. Зазнач. праця. – С. 93, 94.
  19 Tам само. – С. 95.
  20 Tам само. – С. 94.
  21 Tам само.
  22 Tам само. – С. 84.
  23 Iсторiя українського вiйська. – С. 372.
  24 Скоропадський П. Зазнач. праця. – С. 98.
  25 Tам само.
  26 Tам само. – С. 99.
  27 Aрxiв Радянської України. – 1932. – №1 – 2. – С. 57.
  28 Скоропадський П. Зазнач. праця. – С. 99 – 100.
  29 Iсторiя українського вiйська. – С. 371.
  30 Скоропадський П. Зазнач. праця. – С. 101.
  31 Tам само. – С. 104.
  32 Tам само. – С. 103.
  33 Tам само.


  Статтю проiлюстровано свiтлинами з фондiв Центрального державного кiнофотофоноарxiву України iм. Г.С.Пшеничного