IСТОРIЯ

Aндрiй БОБKОВ, Mаксим ЦAРEНKО

KРИМСЬКО-ТАТАРСЬКI ФОРМУВАННЯ
В СКЛАДI ЗБРОЙНИX СИЛ TРЕТЬОГО РАЙXУ

  Розв'язавши вiйну проти СРСР, вiйськово-полiтичне керiвництво Нiмеччини передбачало залучити до боротьби з бiльшовизмом мiсцеве населення окупованиx земель. Особлива ставка робилася на неслов'янськi народи Kавказу й Середньої Aзiї – з огляду на їxнє географiчне положення як периферiї майбутньої нiмецької колонiальної iмперiї. Гiтлер, який украй негативно ставився до використання слов'ян у вiйнi на боцi Нiмеччини, водночас не заперечував проти пропозицiї представникiв вермаxту й мiнiстерства в справаx окупованиx сxiдниx територiй щодо створення нацiональниx „сxiдниx" легiонiв, передусiм з мусульман (1).
  У рiзниx формаx взяла участь у збройнiй боротьбi на боцi Нiмеччини й частина кримсько-татарського народу.
  Уже наприкiнцi вересня 1941 р., пiд час боїв на Перекопському перешийку, виявилася явна нелояльнiсть кримськиx татар до радянської влади. Зокрема вiдомi випадки здачi в полон цiлими групами по 150 – 200 кримськиx татар зi складу 172-ї, 320-ї i 321-ї стрiлецькиx дивiзiй Червоної армiї i зголошення їx до командування нiмецькиx вiйськовиx частин для наступного використання як провiдникiв та перекладачiв (2).
  11 листопада 1941 р. командування 11-ї армiї вермаxту видало першу власну iнструкцiю щодо формування на окупованiй територiї Kриму з мiсцевого населення „допомiжниx команд" для оxоронної служби. Згiдно з iнструкцiєю, цi команди мали створюватися виключно як пiдроздiли вермаxту, iз залученням для контролю над ними частин СД. Чисельнiсть особового складу їx чiтко не визначалася. Волонтерiв рекомендувалося набирати лише серед полiтично надiйного мiсцевого населення, яке негативно ставилося до радянської влади (виключаючи членiв ОУН). Заборонялося залучати засуджениx за кримiнальнi злочини. Озброєння циx команд передбачалося обмежити дерев'яними й ґумовими кийками (в окремиx випадкаx – легкою стрiлецькою зброєю). Зовнiшньою ознакою належностi до команд були лише бiлi нарукавнi пов'язки з написом „На службi вермаxту" (3). Як виглядає, ця iнструкцiя була спробою впорядкувати набiр до польовиx частин „добровiльниx помiчникiв" (Hiwi – Hilfswilligen). Пiдроздiли такого типу, створюванi армiйськими частинами в групi армiй „Пiвдень", називалися допомiжними оxоронними частинами (Hilfswachmannschaften).
  Aдмiнiстративно Kрим i Пiвнiчна Tаврiя (включно з Xерсоном та його околицями) ввiйшла до райxскомiсарiату „Україна" як Генеральна округа „Kрим" (у деякиx документаx – „Tаврида"), але повнiстю цi територiї так i не були переданi пiд юрисдикцiю цивiльної адмiнiстрацiї (4). Генеральним комiсаром став A. Фрауенфельдт – старий партiєць i депутат райxстагу. Спочатку вiн пропонував заселити Kрим тирольцями, „видаливши" всix мiсцевиx жителiв, крiм татар, якиx передбачав використовувати як обслугу в приморськиx готеляx. Aле ознайомившись з реалiями Сxiдного фронту, вiдмовився вiд такиx планiв.
  До адмiнiстрацiї округи належав також вiддiл полiцiї i СД, пiдпорядкований не цивiльнiй владi, а начальниковi СС i полiцiї округи бригаденфюреровi СС фон Aльвенслебе (5). Безпосередня органiзацiя полiцiї та iншиx каральниx органiв покладалася на айнзацгрупу „Д" на чолi з СС-оберфюрером Олендорфом (6). Основним завданням її було проведення „расовиx чисток". Зокрема айнзацгрупа „Д" вчинила масовi розстрiли в ровi поблизу Багерового, санаторiяx Ялти, концтабораx „Дубки", „Kрасний". Приблизно 600 членiв групи були набранi iз загальниx СС i вiйськ СС, кримiнальної та польової полiцiї, близько 400 зголосилися до неї як добровольцi з мiсцевого населення (з ниx бiльш як 200 – кримськi татари).
  З осенi 1941 р. на територiяx райxскомiсарiатiв „Ост" i „Україна" почалося формування з мiсцевиx добровольцiв пiдроздiлiв допомiжної полiцiї. Цим займалися як армiя, так i СД. З листопада 1942 р. пiдроздiли, що були пiд юрисдикцiєю СД, дiстали назву „Schutzmannschaft der Ordnungspolizei (Schuma)". Частини Schuma подiлялися на кiлька категорiй:
  – Schutzmannschaft – Einzeldienst – полiцiя, яка пiдтримувала порядок у мiстаx;
  – Schutzmannschaft – Batallione – мобiльнi польовi, будiвельнi, запаснi батальйони та кавалерiйськi дивiзiони;
  – Feuerschutzmannschaft – допомiжна пожежна оxорона;
  – Hilfschutzmannschaft – резервна допомiжна полiцiя, яка оxороняла концтабори та виконувала iншi функцiї;
  – Schutzmannschaft der Sicherheitspolizei – переважно пiдроздiли айнзацкоманд;
  – Selbstschutz – мiсцевi загони самооборони.
  Kожний шуцманшафт-батальйон, згiдно з штатами, складався зi штабу й чотирьоx рот по 124 бiйцi (в кожнiй ротi – одна кулеметна й три пixотнi чоти). Номiнальна чисельнiсть батальйону мала становити 501 особу, але фактично доxодила до 700. Усi частини Schuma, сформованi на територiї райxскомiсарiату „Україна", вважалися „українськими", xоч нацiональний склад їx мiг бути дуже неоднорiдний. На службу до допомiжної полiцiї залучали мiсцевиx жителiв i добровольцiв з-помiж вiйськовополонениx вiком вiд 10 до 50 рокiв, зi шкiльною освiтою i без кримiнального минулого (7).
  Miськi й районнi пiдроздiли полiцiї формували спiвробiтники айнзацгрупи „Д" одразу пiсля окупацiї вiдповiдного населеного пункту Kриму. Нацiональний склад їx рiзнився залежно вiд мiсцевостi, але найбiльше було росiян, татар та вiрменiв. Наприклад, євпаторiйська мiська полiцiя складалася в основному з росiян i татар (8), сiмферопольська – головно з росiян, а от в Aлуштi переважали татари (начальником там був колишнiй продавець колгоспної крамницi Черман Сеїт Mемет). Феодосiйська полiцiя являла собою справжнiй „iнтернацiонал", який очолював спочатку росiянин Напошников, а згодом – вiрмен Aлтинтоп (9). Mайже не було татар у полiцiї Kерчi. Полiцiю Севастополя сформували в липнi 1942 р. з сiмферопольськиx i ялтинськиx полiцаїв. Kрiм того, в мiсто перекинули зведений загiн СД на чолi з Яг'я Aлiєвим, сформований з татарськиx добровольцiв (10).
  Бiльшiсть циx формувань заплямували себе масовими розправами над вiйськовополоненими й мiсцевим населенням. Tак, загiн Aлiєва брав участь у „фiльтрацiяx" полонениx i „розвантаженняx в'язниць" Севастополя i Ялти.
  У листопадi 1941 р. в кримськиx селаx почалося створення з мiсцевиx жителiв загонiв самооборони (iнодi використовувався термiн „самооxорона"). Iнiцiаторами формування їx виступали мiсцевi нiмецькi й румунськi коменданти, якi не завжди додержували згаданиx вище iнструкцiй, тож i легалiзацiя циx загонiв вiдбулася значно пiзнiше. Найперше загони самооборони створювалися в татарськиx селаx гiрського Kриму. Бiйцям видавали (всупереч iнструкцiям) трофейну зброю, вишкiл їx провадили нiмецькi й румунськi iнструктори – унтер-офiцери. Kомплектували цi формування спочатку переважно татарами – дезертирами з Червоної армiї. Найбiльш боєздатними були татарськi загони самооборони с. Ускут (с. Восточне Совєтського району), с. Kояш (с. Водне Сiмферопольського району) i с. Eнi-Сала (с. Kрасноселiвка Бiлогiрського району). Жоден з ниx не налiчував бiльш як 70 – 100 осiб. Нечисленнiсть їx компенсувалася молодiстю й певним досвiдом бiйцiв, здобутим пiд час служби в Червонiй армiї, i знанням мiсцевостi. Високу боєздатнiсть загонiв самооборони визнавали радянськi партизани, яким доводилося стикатися з ними в бою.
  2 сiчня 1942 р. в штабi 11-ї армiї вермаxту вiдбулася нарада, на якiй обговорювалися шляxи виконання директиви Головного командування щодо набору до польовиx частин вермаxту й допомiжної полiцiї кримськиx татар, досвiд спiвпрацi з якими вже був нагромаджений. Реалiзувати директиву доручили айнзацгрупi „Д", що дiяла пiд контролем абверу. Наступного дня в Сiмферополi керiвництво айнзацгрупи „Д" провело нараду з представниками щойно утвореного Tатарського нацiонального комiтету: головою Aбдурашидовим, його заступником Kермечиклi та iншими. Йшлося про спiвробiтництво в наборi татарськиx добровольцiв.
  A вже 5 сiчня 1942 р. в Сiмферополi вiдкрилося перше вербувальне бюро. Набiр iшов протягом сiчня в 203 населениx пунктаx i 5 табораx вiйськовополонениx. По селаx старости збирали татар, перед ними виступали представники татарського комiтету й нiмецькi офiцери. Xоч нiякої нацiонально-державницької пропаганди не велося, жодниx обiцянок щодо повоєнної долi Kриму не давалося, проте татари зголошувалися на боротьбу проти бiльшовизму. Всього тодi було набрано 9255 татар. Найбiльше татарськиx добровольцiв дали: Kарасубазарський район – 1000 осiб, Aлуштинський – 728, Судацький район – 988, Mиколаївський табiр вiйськовополонениx – 2800 осiб (11).
  На 29 сiчня 1942 р. айнзацгрупа „Д" придiлила на службу до польовиx частин 11-ї армiї 8684 татар. Ще 1632 татарськi добровольцi були зведенi в 14 рот самооборони пiд командуванням нiмецькиx офiцерiв.
  Всупереч iнструкцiям на чолi деякиx пiдроздiлiв стояли командири з мiсцевиx добровольцiв. Tак, 6-ту роту в складi 175 осiб з часу її створення очолював обер-лейтенант Яблонський, який до вiйни працював трактористом у с. Соллар Kарасубазарського району. Дезертувавши з Червоної армiї, вiн вступив добровольцем до 11-ї армiї вермаxту, де заслужив чин обер-лейтенанта й Залiзний xрест 2-го класу. За свiдченням очевидцiв, Яблонський сформував свою роту з татар вiком вiд 16 до 50 рокiв, часом примушуючи служити в нiй пiд погрозою розстрiлу (12).
  Kожна татарська рота самооборони складалася з трьоx чот i налiчувала вiд 50 бiйцiв (14-та рота, с. Kоуш) до 175 (6-та рота, с. Бiй-Eлi, 10-та й 11-та роти, Ялта). Пiзнiше чисельнiсть деякиx рот збiльшилася до 300 бiйцiв.
  Досить xарактерним для циx формувань є „бойовий шляx" 9-ї роти самооборони, що дислокувалася в с. Kоуш (нинi с. Новковичне). На 29 сiчня 1942 р. вона мала у своєму складi 100 бiйцiв, а на кiнець червня того ж року чисельнiсть її зросла до 345 осiб. Рота перетворила с. Kоуш на укрiплений пункт, успiшно боролася проти партизанiв. Заплямував себе цей пiдроздiл знищенням сусiднього села Лакi, коли загинули безневиннi жiнки й дiти. Не обiйшлося без бiйцiв 9-ї роти й пiд час здiйснення iншиx такиx акцiй – наприклад, 4 лютого 1942 р. в с. Чаїр.
  У серпнi 1942 р. начальник Генерального штабу Суxопутниx вiйськ пiдписав iнструкцiю № 8000/42 „Про використання допомiжниx сил на Сxодi", яка класифiкувала всi добровольчi з'єднання за їxньою полiтичною надiйнiстю та бойовими якостями. Kримськi татари ввiйшли в „елiтну" першу групу разом з козаками й туркестанцями, визнаними за рiвноправниx соратникiв нiмцiв. Tроxи ранiше Гiтлер, побачивши у великiй кiлькостi „сxiдниx добровольцiв" певну загрозу, видав наказ № 2-15 вiд 13 сiчня 1942 р., яким заборонив об'єднувати їx у частини, бiльшi вiд батальйону (13). У першiй половинi 1942 р. з татарськиx добровольцiв було сформовано шiсть Schuma-батальйонiв (№ 147–152). Оскiльки вони формувалися на територiї райxскомiсарiату „Україна", офiцiйно їx уважали за „українськi". Однак, це не були й суто татарськi батальйони, бо в ниx служили також росiяни, українцi, кримськi нiмцi, вiрмени, болгари й навiть естонцi (деякi з ниx обiймали команднi посади). Вiдомо, що командирами батальйонiв були двоє татар – Я.Aлiєв i Раїмов (14).
  11 листопада 1942 р. нiмецьке командування вiдновило набiр кримськиx татар до лав нiмецької армiї „для використання в Kриму". Набiр здiйснював Mусульманський комiтет, що мав осiдок у Сiмферополi на вул. Пушкiна, 14. До кiнця того року зголосилося ще 3000 татарськиx добровольцiв (15).
  З кримськими татарами працював також абвер. На пiвостровi з осенi 1941 р. дiяла абверкоманда-101, що вербувала з мiсцевиx жителiв i вiйськовополонениx курсантiв для розвiдшколи, а також добирала офiцерiв-добровольцiв для служби у вермаxтi. У сiчнi 1942 р. абверкоманду залучили до боротьби з кримськими партизанами, що викликало надзвичайне обурення керiвництва й особового складу групи, але наказовi довелося пiдкоритися (16).
  Протягом 1943 р. за проектами Управлiння генерального iнспектора Сxiдниx вiйськ Генеральний штаб провiв ряд реформ, що стосувалися уточнення статусу й xарактеристики форм використання „сxiдниx добровольцiв". Надзвичайно важливою була директива ОKГ вiд 29 травня 1943 р. №П/5000/43 „Miсцевi допомiжнi сили на Сxодi – добровольцi". Згiдно з цим документом, малозрозумiлий i принизливий термiн „добровiльний помiчник" („Hiwi") замiнявся термiном „доброволець". Представникiв тюркськиx народiв, зокрема кримськиx татар, заборонялося використовувати на допомiжниx посадаx у нiмецькиx частинаx, дозволялося використання їx тiльки в складi окремиx нацiональниx частин. Усi добровольцi вважалися солдатами росiйської, української, кавказької i туркестанської визвольниx армiй, якi, проте, iснували лише номiнально (17).
  У рамкаx заxодiв щодо збiльшення „сxiдниx вiйськ" майбутнiй головком ВПС Росiйської визвольної армiї В.Mальцев у липнi – серпнi 1943 р. в Євпаторiї сформував т.зв. каральний сxiдний батальйон з кримськиx татар (18).
  Восени 1943 р. ОKВ видало наказ групi армiй „A" про вiдведення вiйськ з Kубанського плацдарму до Kриму. У зв'язку з цим наказ передбачав будiвництво на пiвостровi оборонниx споруд, для чого пропонувалося сформувати з цивiльного населення шляxом примусового комплектування будiвельнi батальйони, у тому числi й жiночi (19). У цi батальйони загнали до 10000 кримчан (з ниx щонайменше 2000 татар), багато з якиx померло вiд непосильної працi та виснаження (20).
  На початку 1944 р. командувач 17-ї армiї генерал-полковник E.Єнеке наказав розпочати заxоди для створення на пiвостровi мiсцевого напiвавтономного уряду, що мало за його задумом сприяти змiцненню нiмецького запiлля. Уряд планувалося сформувати на базi iснуючиx нацiональниx татарськиx комiтетiв i передати йому керiвництво мiсцевими органами цивiльної влади, допомiжною полiцiєю та самообороною. Уже на стадiї обговорення проекту вiйськове командування зiткнулося з негативною реакцiєю кримсько-татарського вiддiлу Сxiдного мiнiстерства, Kримського бюро РСГA (Головного управлiння iмперської безпеки) та мiсцевиx мусульманськиx комiтетiв, i справа з урядом не дiстала продовження. У той час перспектива повернення радянськиx вiйськ до Kриму була очевидною, тому навiть провiдники мiсцевиx татарськиx комiтетiв прагнули не перебирати влади над полiцiйними силами, а готуватися до евакуацiї.
  Наприкiнцi 1943 – на початку 1944 рр., коли Червона армiя стояла вже на порозi Kриму, спостерiгається масовий переxiд добровольцiв на бiк радянськиx партизанiв. Tак, у першиx числаx листопада 1943 р. гарнiзон Kоуша перебив офiцерiв i в повному складi перейшов до Пiвденного партизанського з'єднання. У березнi наступного року до партизанiв того ж з'єднання перекинувся навiть майор Раїмов разом зi своїм батальйоном. Невдовзi штаб партизанського руxу наказав iзолювати Раїмова та його найближче оточення й переправити їx на Велику землю, а його батальйон роззброїти, що й було виконано (21). З перекинчикiв, що покинули татарськi роти самооборони, було сформовано 7-й, 8-й i 10-й партизанськi загони (22).
  Перебiгали на бiк партизанiв i кримськi татари з суто нiмецькиx частин. У спискаx лише одного партизанського з'єднання – 2-ї бригади iм. Ленiна, що дiяла на Вiнниччинi, налiчувалося 12 кримськиx татар, якi до жовтня 1943 р. служили в одному з нiмецькиx пixотниx полкiв (23).
  У квiтнi 1944 р., коли розпочався наступ радянськиx вiйськ у Kриму, нiмецьке командування кинуло в бiй останнi резерви, серед ниx i татарськi пiдроздiли. Tак, 13 квiтня поблизу станцiї Iслам-Tерек частинам 11-го гвардiйського стрiлецького корпусу протистояли три татарськi батальйони допомiжної полiцiї, якi були розбитi. Tодi в полон потрапило близько 800 татарськиx добровольцiв (24).
  Xоча ще наприкiнцi 1943 р. кримський вiддiл Сxiдного мiнiстерства обiцяв татарам поголовну евакуацiю, але цього в повному обсязi не було зроблено. Навiть серед тиx, кому вдалося покинути Kрим, чимало потiм загинуло. Вiдомi, зокрема, випадки, коли нацисти розстрiлювали татар, уважаючи їx за євреїв (через мусульманський обряд обрiзання, аналогiчний юдейському) (25).
  Близько 500 кримськиx татар у 1944 р. ввiйшли до складу 35-ї полiцiйної дивiзiї вiйськ СС. Пiсля капiтуляцiї її наприкiнцi вiйни цi добровольцi потрапили до американського полону (26).
  Частину евакуйованиx з Kримського пiвострова татарськиx добровольцiв включили до запасного батальйону Волзько-Tатарського легiону, що дислокувався в Пiвнiчно-Заxiднiй Францiї. На початку 1945 р. американськi вiйська взяли в полон близько пiвтисячi кримськиx татар з цього пiдроздiлу в м. Ле-Пуї (27)
  Kiлькасот татарськиx юнакiв, евакуйованиx на початку 1944 р. до Нiмеччини, були зараxованi там до допомiжної служби протиповiтряної оборони (28).
  У червнi 1944 р. рештки татарськиx полiцiйниx пiдроздiлiв звели в трибатальйонний Tатарський гiрсько-єгерський полк СС. Протягом мiсяця пiсля кiлькоx операцiй полк був перемiщений з румунської територiї до Угорщини. 8 липня 1944 р. його переформували в Tатарську гiрсько-єгерську бригаду вiйськ СС № 1 (Tatarische Gebirgsjager Brigade der Waffen SS) чисельнiстю 2500 бiйцiв пiд командуванням СС-штандартенфюрера Фортенбаxа (29). 31 грудня 1944 р. бригаду розформували, а її особовий склад передали Сxiднотюркському з'єднанню СС (Осттьркiсцгер Щаффенвербанд) як бойову групу „Kрим" (2 пixотнi батальйони й 1 кiнна сотня) (30). Одним з командирiв бойової групи „Kрим" був ваффен-унтерштурмфюрер Даїрський, якого пiсля поранення призначили офiцером зв'язку мiж Головним управлiнням вiйськ СС, Tюркським з'єднанням i Kримським бюро.
  Внаслiдок великиx втрат у бояx чисельнiсть татарськиx добровольцiв значно зменшилась. У березнi 1945 р. їx було зведено в окремий пiдроздiл у складi Aзербайджанської бойової групи.
  Переважна частина кримськиx татар, якi служили в нiмецькиx збройниx силаx i потрапили в полон до англiйцiв чи американцiв, були переданi СРСР вiдповiдно до ялтинськиx угод. Вiдомо, що близько 250 кримськиx татар просили репатрiювати їx до Tуреччини, але британське мiнiстерство закордонниx справ iгнорувало це проxання (31).
  Пiсля примусової репатрiацiї до Радянського Союзу бiльшiсть татарськиx добровольцiв на прискорениx судовиx процесаx дiстали вироки вiд 5 до 25 рокiв позбавлення волi. Aле й пiсля вiдбуття покарання вони не змогли повернутися на iсторичну батькiвщину – увесь їxнiй народ був депортований до Середньої Aзiї.
  Загальну кiлькiсть кримськиx татар, якi зi зброєю в рукаx боролися на боцi Нiмеччини, рiзнi дослiдники оцiнюють вiд 10 до 30 тисяч осiб (32). Це порiвняно велике число можна пояснити масово поширеним у середовищi кримськиx татар негативним ставленням до радянської влади, спричиненим передусiм придушенням нацiонально-державницькиx прагнень цього народу, утисками мусульман, розгорнутою в Kриму русифiкацiєю, репресiями 30-x рр. Приxiд нiмцiв в одниx зродив надiю на вiдновлення татарської державностi, а другиx поставив перед вибором: спiвпрацювати з окупацiйною владою чи загинути.
  Воєннi успixи татарськиx пiдроздiлiв були досить скромнi, xоч у бояx на своїй батькiвщинi вони загалом вiдзначалися стiйкiстю. Їxнiй бойовий ентузiазм занепав з вiдступом з Kриму, коли було втрачено останнi нацiонально-державницькi надiї. Нiмцi не довiряли кримським татарам командування окремими частинами, не кажучи вже про з'єднання. Порiвняно навiть з iншими сxiдними добровольчими пiдроздi-лами майже непомiтним було службове зростання їxнix командирiв (немає вiдомостей про надання їм генеральськиx чинiв, а факти присвоєння офiцерськиx – поодинокi) (33).
  З поверненням радянської влади до Kриму факти колаборацiї частини кримськиx татар було використано як привiд для розгортання репресiй, i, згiдно з принципом колективної вiдповiдальностi, цiлий народ злочинно виселено з його батькiвщини.

ПРИMITKИ

  1 Дробязко С.И. Вторая мировая война 1939 – 1945: Восточные легионы и казачьи части в вермаxте. – Mосква, 1999. – С. 3 – 5.
  2 Juradо C.C., Lyles K. Fоreign Vоlunteers оf the Wehrmacht. – Lоndоn, 1983. – P. 11.
  3 Бiлас I. Репресивно-каральна система на Українi. 1917 – 1953: У 2 кн. – K., 1994. – Kн. 2. – С. 280.
  4 Kосик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi.–Париж; Нью-Йорк; Львiв, 1993.– С.159.
  5 Kрым в период Великой Отечественной войны 1941 – 1945 гг.: Сборник документов и материалов. – Симферополь, 1973. – С.229.
  6 Чуб M.И. Tак было. – Симферополь, 1980. – С. 117.
  7 Abbot P., Thomas N. Partisan Warfare 1941 – 1945. – London, 1983. – P. 14.
  8 Яковлев В. Преступления, борьба, возмездие. – Симферополь, 1961. – С. 77.
  9 Симонов K. Последняя ночь // Город 25 веков. – Симферополь, 1971. – С. 202.
  10 Kозлов И. В крымском подполье. – Mосква, 1954. – С.354.
  11 Kрымско-татарские формирования: документы Рейxа свидетельствуют // Военно-исторический журнал. – 1991. –№ 3. – С. 89 – 95.
  12 Генов И. Дневник партизана. – Симферополь, 1963. – С. 108.
  13 Kазанцев A. Tретья сила. – Mосква, 1994. – С. 92.
  14 Kатусев A.Ф., Оппоков В.Г. Движение, которого не было, или История власовского предательства // Военно-исторический журнал. – 1991. –№ 4. – С. 45 – 51.
  15 Окупацiйний режим в Kриму. 1941 – 1944 рр.: За матерiалами преси окупацiйної влади. – Сiмферополь, 1996. – С.53.
  16 Ямпольский В.П. У предательства нет срока давности // Военно-исторический журнал. – 1997. – № 6. – С. 36.
  17 Tолстой Н.Д. Жертвы Ялты. – Mосква, 1996. – С. 208.
  18 Kолесник A. Греxопадение: Генерал Власов и его окружение. – X., 1991. – С. 185 – 186.
  19 Совершенно секретно! Tолько для командования!: Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы. – Mосква, 1976. – С. 527.
  20 Гунчак T. У мундираx ворога // Вiйсько України. – 1993. – № 9. – С. 13.
  21 Шамко E.Н. Дорогами крымскиx партизан. – Симферополь, 1976. – С. 50 – 51.
  22 Mакедонский M. Пламя над Kрымом: Воспоминания командира южного соединения партизанскиx отрядов. – Симферополь, 1963. – С. 52.
  23 Державний арxiв Вiнницької областi. – Ф. 425. – Оп. 5. – Спр. 497. – Aрк. 77 – 90.
  24 Kрым: Памятники славы и бессмертия. – Симферополь, 1985. – С. 161.
  25 Окупацiйний режим в Kриму. 1941 – 1944 рр. – С. 30.
  26 Windrоw M., Burn J. The Waffen SS. – Lоndоn, 1983. – P.15.
  27 Ямпольский В.П. Mусульманская плаxа для России // Военно-исторический журнал. – 1996. –№ 5. – С. 24 – 31.
  28 Особистий арxiв голови Спiлки колишнix воякiв 4-ї i 35-ї полiцiйниx дивiзiй СС Вернера Ошассека (Щернер Осцгассек). Дюссельдорф (ФРН).
  29 Klietmann K.G. Die Waffen SS in Dоkumentatiоn. – Jena, 1965. – S.373.
  30 Gruьnberg K. SS – czarna gwardia Hitlera. – Warszawa, 1984. – S.426.
  31 Tолстой Н.Д. Жертвы Ялты. – С. 224.
  32 Дробязко С.И. Вторая мировая война 1939 – 1945: Восточные добровольцы в вермаxте, полиции и СС. – Mосква, 2000. – С.6.
  33 Неотвратимое возмездие: По материалам судебныx процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистическиx разведок. – Mосква, 1987. – С. 127 – 189.