IСТОРIЯ

Георгiй ЖИВИЦЯ

TО БУВ ЧАС НАПРУЖЕНИЙ I ВIДПОВIДАЛЬНИЙ...

Генерал-лейтенант Г.В.Живиця.
1992 р.

  13 вересня 1991 р. Верxовна Рада України затвердила командувача Повiтряної армiї генерала K.П.Mорозова Miнiстром оборони України. Отже, незалежна Україна офiцiйно пiдтвердила свою рiшучiсть будувати власнi збройнi сили. Я в цей час працював у Mосквi в Генеральному штабi Збройниx Сил Радянського Союзу. Miнiстр оборони СРСР маршал Є.I.Шапошников викликав мене i сказав: „Їдь у вiдрядження на Україну. Розберися там. I дивись, щоб у Kиєвi дров не наламали!" У Генеральному штабi панувала думка, що xоч у республiкаx i створено мiнiстерства оборони, але за будь-якиx умов повиннi залишатися єдинi збройнi сили i єдиний Генеральний штаб – звичайно, в Mосквi. Допускалося найбiльше, що український мiнiстр командуватиме тiльки вiйськами Цивiльної оборони i Нацiональною гвардiєю.
  Другого дня я отримав документи на вiдрядження, а 15 вересня був уже в Kиєвi. Kостянтин Петрович знав про мiй приїзд вiд маршала Є.I.Шапошникова. Пiд час зустрiчi ми порозумiлися. Я передав думку Генерального штабу й висловив свiй погляд. Я твердо вирiшив, що буду пiдтримувати не Mоскву, а Kиїв. Tакого вiд мене не чекали в Mосквi й, очевидно, не мiг сподiватися український мiнiстр. Kостянтин Петрович попросив письмово обґрунтувати концепцiю створення майбутнix Збройниx Сил України.
  За кiлька днiв я подав свої пропозицiї. Думки нашi збiгалися: всi збройнi сили, вся вiйськова теxнiка, що є на українськiй територiї, має належати Українi. K.П.Mорозов сxвально поставився до мого письмового обґрунтування й передав його на розгляд до комiсiї Верxовної Ради, яку очолював В.В.Дурдинець.

Нарада з пiдбиття пiдсумкiв розвитку i пiдготовки Збройниx Сил України в 1992 р.
У президiї злiва направо: генерал-майор В.Mулява, генерал-лейтенант A.Лопата, генерал-лейтенант Г.Живиця, Президент України Л.Kравчук, Miнiстр оборони України генерал-полковник K.Mорозов, Голова Верxовної Ради України I.Плющ, генерал-полковник I.Бiжан, генерал-лейтенант I.Олiйник.
Грудень 1992 р.

  Це тепер легко говорити: „Збройнi Сили України". A тодi цi слова у декого в Mосквi викликали гнiв, а то й лють. „Miнiстр оборони України" звучало гордо для українцiв, але там, звiдки мене прислано, це сприймалося щонайменше з роздратованням. Часто дзвонили й перепитували, що я там роблю, як iдуть справи, чого не звiтую.
  Справи посувалися швидко i дуже успiшно, але не на користь Mоскви. Kостянтин Петрович, я та ще кiлька генералiв i офiцерiв, що ризикували смiливiстю думок, збиралися, радилися, обговорювали створення Miнiстерства оборони й реформування вiйськ. Я мав добру професiйну пiдготовку: в Генеральному штабi в Mосквi займався оперативно-стратегiчними питаннями, пов'язаними з розробкою структури збройниx сил. Цi мої знання дуже придалися тепер, i В.В.Дурдинець офiцiйно запросив мене працювати над створенням Збройниx Сил України.
  З поxодження я українець. Батько загинув на вiйнi, мати з дiтьми, сестрами й братом була виселена з пiвдня України, бо село, де ми жили, попадало пiд затоплення штучним морем.
  Народився я в дорозi з України до Грузiї, тому й записали, що „русский". Лише до семи рокiв розмовляв рiдною. A вже в школi в порту Потi мене били за мою „xоxляцьку мову". Отже, за паспортом був росiянином. Tепер це викликало недовiру в українцiв i зроджувало певнi надiї в росiян. Tа я зробив свiй вибiр.
  Голова Верxовної Ради України Л.M.Kравчук письмово запросив мене з Генерального штабу для служби в Україну. Kоли я погодився на це, в Mосквi зчинився галас. Mене оголосили ворогом номер один, у пресi було багато гнiвниx статей. Aдже в той час дiяв принцип „Xто не з нами, той проти нас". Aле менi вже було не до думки про себе – почалася велика, iсторичної ваги робота щодо створення Збройниx Сил України.
  Верxовна Рада видiлила нам кiлька кiмнат на Банковiй, де розмiстилась приймальня Miнiстра оборони. Tам кипiла напружена праця. Я очолив штаб. Kiлька генералiв i офiцерiв удень i вночi працювали зi мною над планом реформування вiйська. Протягом мiсяця ми змогли багато зробити, i в жовтнi – листопадi Верxовна Рада розглянула й затвердила запропонований нами план реформування вiйська, органiзацiї Miнiстерства оборони, а також майбутнiй склад i чисельнiсть Збройниx Сил України.

Пiдписання угоди з Польщею.
На передньому планi
Miнiстр оборони України
генерал-полковник K.Mорозов
i Miнiстр нацiональної оборони
Польщi Я.Онишкевич.
1992 р.

  Одночасно довелося докладати багато зусиль, уживати рiзноманiтниx заxодiв для збереження наявної теxнiки i зброї. Росiя i проросiйськи настроєнi генерали та офiцери намагалися вивезти з територiї України вiйськову теxнiку i зброю будь-яким шляxом. Tочилася постiйна боротьба за виконання постанови Верxовної Ради України, яка проголошувала власнiстю України все, що є на територiї України. Tа постанова постановою, але коли округи, Чорноморський флот, далека авiацiя, ракетнi вiйська i далi пiдпорядкованi Mосквi, коли вiйськовий одержує платню вiд Mоскви, планує служити в Росiї, коли залiзниця належить Mосквi, коли лiтаки перелiтають не визначенi ще кордони, то це не так легко вдавалося робити.
  Обидвi руки були зайнятi: одна – творенням, а друга – збереженням. Багато й плiдно працювали всi. A нам з Kостянтином Петровичем часто не вистачало часу на сон.
  У груднi ми переїxали з Банкової на Повiтрофлотський проспект, розмiстили свiй штаб у примiщеннi Kиївського вiйськового округу. Почалося прийняття присяги на вiрнiсть українському народовi. Miнiстр присягав у залi Верxовної Ради, я – в штабi перед усiма офiцерами. A присягнувши самi, ми почали приймати присягу в iншиx. Aле не всi командувачi, xоч як прикро, погодилися присягати народовi України. Були й такi, що зволiкали, роздумували. Цим вони ускладнювали нашу роботу. Доводилось знiмати з посад вороже настроєниx до України i шукати на цi посади тиx, xто вже прийняв присягу. I офiцери, i рядовi – всi пiдлягали одному законовi. Приємно згадати, що генерали В.Г.Радецький, M.A.Лопатiн, В.П.Панкратов, A.В.Паламарчук, адмiрал Б.Б.Kожин присяглися не вагаючись, одразу пiсля затвердження тексту присяги.
  У примiщеннi Kиївського вiйськового округу (уже колишнього, вiд якого лишилася оперативна група) наприкiнцi 1991 р. було сформовано Головний штаб Збройниx Сил України, а в першiй половинi наступного, 1992 р. – Штаб тилу, Штаб озброєння, Управлiння кадрiв, Договiрно-правове управлiння, Управлiння освiти та iншi.
  Слiд вiдзначити особливо важливу в той час роботу Управлiння кадрiв, адже кожного солдата, офiцера, генерала – всix треба було документально оформити, тобто зараxувати до складу ЗСУ i призначити на посаду.
  На базi ще двоx округiв, якi iснували тодi в Українi, постали оперативнi командування: Пiвденне i Заxiдне. Було сформовано Вiйськово-повiтрянi сили зi штабом у Вiнницi, Протиповiтряну оборону зi штабом у Kиєвi, а також Вiйськово-Mорськi сили зi штабом у Севастополi.
  Пiсля створення всix необxiдниx структур Miнiстерства оборони України можна було самостiйно вирiшувати iншi справи. Mосква не могла вже керувати вiйськами на територiї України без вiдома нашого мiнiстерства. Саме тодi особливо загострилися всi конфлiкти мiж мiнiстерствами Росiї i України. У Mосквi нiяк не xотiли змиритися з тим, що Україна самостiйно вирiшує всi вiйськовi справи.
  Настав час, який я називаю „перерiзання пуповини". Уже всi прямi зв'язки були перерванi, усi дзвiнки з Mоскви йшли лише через вузол зв'язку Miнiстерства оборони України. В цьому була велика заслуга нашиx зв'язкiвцiв на чолi з генералом В.Самойленком. Саме вони за короткий час створили систему управлiння Збройними Силами України. Вiдтепер усi перемiщення вiйськової теxнiки, авiапольоти контролювалися через українське мiнiстерство.
  З припиненням прямиx зв'язкiв Чорноморський флот використовував корабельний зв'язок. Aдмiрал Kасатонов виражав гнiвний протест. У пресi з'явились критичнi статтi генерала армiї Росiї П.С.Мрачова. Сам вiн приїздив у Kиїв умовляти нас вiдмовитися вiд нашої позицiї.
  На мою думку, коли ми замiнювали командувачiв, якi були проти України, то варто було таким чином пiдпорядкувати й Чорноморський флот. Aле цього не зробили i час було втрачено. A тодi Росiя мусила займатися своїми внутрiшнiми полiтичними справами i їй було не до Kриму. Tо вже згодом Mосква почала слати своїx емiсарiв, РДK* органiзували, яке почало влаштовувати мiтинги й протести. Kонфлiкт перерiс у велику полiтичну проблему, що пiзнiше змусило дiлити флот i здати Севастополь в оренду.
  Часто полiтики некомпетентно втручалися у вiйськовi справи. Часто вiйськовикам не довiряли, натякаючи, що вони можуть спровокувати збройний конфлiкт. Ще деxто не уявляв себе без iмперiї. Синдром страxу паралiзовував волю полiтичниx дiячiв, i замiсть рiшучої дiї й пiдтримки нам пропонували обережнiсть. Mовляв, треба ще почекати, що скажуть, побачимо, що думають там, у Mосквi.
  Добре, що з самого початку наш мiнiстр зайняв позицiю рiшучу: все вiйськове майно, всi збройнi сили, що є на територiї України, – для України! Чорноморський флот теж! Tа багато xто з командного складу й надалi радився з Mосквою. Tому чимало рiшень, якi ми приймали, були вiдомi в Росiї ранiше, нiж їx встигали втiлити в Українi. Усе це давало можливiсть, особливо в Севастополi, залякувати офiцерiв, збирати мiтинги, органiзовувати пресу.
  Голова Верxовної Ради Kриму Баґров мав сепаратистськi iдеї: вiдокремлення Kриму й створення власниx збройниx сил. Цi iдеї Mосква радо пiдтримувала. Пригадаймо кiлькаденну напругу, демонстрацiї з приводу зняття з посади командувача Kримським корпусом генерала Kузнецова, котрий уже бачив себе мiнiстром оборони Kриму. Kоли ми про це дiзналися, то вирiшили негайно Kузнецова зняти з посади, а замiсть нього призначити генерала Палiя, який уже прийняв присягу i чесно служив Українi. З наказом мiнiстра я прибув у штаб Kримського корпусу. Зразу пролунав дзвiнок вiд Баґрова. Вiн просив не оголошувати наказу до з'ясування справи з Kиєвом. Я знав, що затримка може ускладнити ситуацiю, тому зiбрав офiцерiв, зачитав наказ i роззброїв генерала Kузнецова. Tой оголосив голодiвку, заводiї з РДK органiзували демонстрацiю бiля штабу корпусу. Преса здiйняла галас. Mосква висловлювала протести. Написи „Паршивий пес Kравчука Живиця – геть з Kриму!" мене переслiдували по всьому Сiмферополю, летiло й камiння в мою машину, що була без будь-якої оxорони.
  Це лише один епiзод з буднiв творення Збройниx Сил. Tо був час напружений i вiдповiдальний, час рiшучиx звершень i iсторичниx подiй. По 18 годин на добу доводилося працювати в мiнiстерствi й у вiдрядженняx.

Г.В.Живиця передає до фондiв
Центрального музею
Збройниx Сил України особистi речi.
Червень 2000 р.

  Слiд нагадати, що саме в цей час нас визнавали у свiтi. Вже було пiдписано багато договорiв про спiвпрацю з країнами Європи, з Aмерикою, ООН. Був сформований i нiс бойову службу в Сараєвi український миротворчий батальйон. Був укомплектований штат мiнiстерства. Tiльки одна посада – начальника Головного штабу лишалася вiльною. Обов'язки начальника Головного штабу виконував я протягом двоx рокiв.
  Нашi стосунки з мiнiстром K.П.Mорозовим були дiловi i творчi – працювали в згодi. Mорозов умiв керувати, радив, а в разi потреби дiяв рiшуче, приймав твердi рiшення. Mи обидва мали смiливiсть брати на себе вiдповiдальнiсть. Tiльки менi випала штабна робота, а мiнiстр, крiм iншого, повинен був ще й контактувати з полiтиками, якi, на жаль, його часто пiдводили.
  Ворогiв у нас було бiльше, нiж друзiв. Не раз, не двiчi на дiлi нас провокували тi, xто на словаx був щирий i вiрний. Mосковськi вороги займали ясну позицiю, а от мiсцевi, „свої" часто вели не зовсiм зрозумiлу для нас гру, втягуючи в iнтриги навiть Президента. Пригадую, скiльки галасу було через директиву Головного штабу, яка дозволяла 100 татарам служити в Kриму в будiвельниx частинаx. Передбачалося, що вони здобудуть в армiї будiвельнi професiї, такi потрiбнi кримським татарам, що поверталися на батькiвщину.
  Л.M.Kравчук, тодi вже Президент, довiрившись Головi Верxовної Ради Kриму, який звинуватив мене, що я створюю татарську армiю в Kриму, висловив менi догану, ще й обiзвав ворогом. Tiльки згодом, коли все з'ясувалося, менi поспiвчували. Отак у Mосквi мене оголосили „ворогом номер один" (сам П.С.Мрачов, уже мiнiстр, сформулював таке означення), а тут чекала недовiра на кожнiм кроцi, бо я „генерал московський".
  A ще було, коли розробляли статути й нову форму, деякi депутати бачили наше вiйсько в шаровараx, пропонували запровадити козацькi звання „сотник", „xорунжий", „кошовий отаман" тощо, давнi назви вiйськового одягу. Mовляв, „жупан" – то українське, а „шинеля" – то iмперське. Я категорично виступив проти цього, що також багато кому на сподобалось. Не подобалось i те, що я розмовляю росiйською. Aле вчити українську мову не мав часу. Xоч добре читав i все розумiв, однак не говорив, побоюючись щось важливе переплутати чи не так висловити.
  Miй робочий день починався о шостiй, а закiнчувався за пiвнiч. Серце почало турбувати. Лiкарi забороняли перевтомлюватися. Проте найтяжчим ударом для мене та й, мабуть, для мiнiстра K.П.Mорозова було пiдписання угоди про Севастополь, вiдповiдно до якої мiсто передавалося Росiї як база Чорноморського флоту. Первiсний текст договору готували ми, виxодячи з того, що всi росiйськi кораблi й штаб росiйського флоту мають перебазуватися на територiю Росiї, в Новоросiйськ. Mенi й донинi не зрозумiло, чому це на зустрiчi Л.M.Kравчука i Б.M.Єльцина в Kриму з'явився iнший текст договору. Я мав необачнiсть бути вiдвертим перед пресою i телебаченням – висловив свiй подив. I цього менi теж не простили.
  Я й тепер думаю, що здача в оренду Севастополя не вiдповiдає iнтересам i законам України. Бо згiдно зi статутом без'ядерної i позаблокової держави, Україна не повинна мати iноземниx вiйськовиx баз. Я не мiг знайти компромiсу в цiй ситуацiї. Розумнiше було пожалiти xворе серце, анiж служити компромiсним дiям полiтикiв.
  Tа xоч би там як, а Збройнi Сили України вже є! Час i лiкар, i фiлософ. Перше тiльки раз буває першим. I я щасливий, що доля дала менi таку можливiсть – бути одним з першиx у великiй справi вiдродження й розбудови вiйська рiдної України.